Глава п'ятдесят друга

Пересвідчившись, що графа Вестморленда в бальній залі немає, містер Кірбі підізвав кількох чоловіків, які стояли неподалік входу у своїх ошатних лівреях. Після коротких, але наполегливих розпитувань ті повідомили, що бачили, як граф близько десяти хвилин тому вийшов до холу й попрямував у бік кабінету.

Почувши це, повірений влаштував своїм підопічним такого прочухана, що бідолахи стояли, похнюпивши голови, цілком усвідомлюючи свою провину. Ще під час інструктажу їм було суворо наказано стежити за кожною підозрілою людиною, не допустити виникнення небезпечної ситуації й у разі найменшої загрози миттю прийти на допомогу.

Але про те, щоб стежити за самим господарем маєтку, мови не йшло. Вони не мали права переходити межу й втручатися в особисте життя графа доти, доки він сам не попросить про допомогу. До того ж, що дивного в тому, що посеред балу господар вирішив на кілька хвилин усамітнитися подалі від гамору й музики? Чоловіки не побачили в цьому нічого підозрілого.

Граф, проходячи повз них, ані словом не обмовився, що йому загрожує небезпека. Та тепер господар зник. І цілком можливо, що саме цієї миті він опинився віч-на-віч зі своїм ворогом.

Містер Кірбі рвав і метав. Він різко махнув рукою, наказуючи чоловікам іти за ним, а сам швидким кроком попрямував у бік кабінету. Зара, яка на тремтливих ногах стояла біля сходів на другому поверсі, навіть не вагалася. Вона кинулася слідом.

Тепер циганці було байдуже, чи хтось її побачить. Байдуже, що завтра про неї шепотітимуться за спиною. Байдуже, які висновки зроблять ті, хто побачить її серед ночі, коли всі інші веселяться в бальній залі. Єдине, що мало значення, — Кріс.

Кабінет зустрів їх майже непроглядною темрявою. Вогонь у каміні ледве жеврів, кидаючи на стіни слабкі червонуваті відблиски, а латунний підсвічник Кріс, очевидно, забрав із собою.

— Негайно принесіть свічки! — наказав містер Кірбі.

Він ледь стримував розпач, подумки лаючи себе за кожну дорогоцінну секунду, яку вони марнували. Граф міг бути в небезпеці. Міг уже постраждати. А повірений ніколи не пробачить собі, якщо через його зволікання з Крісом станеться щось непоправне. Помітивши Зару, яка вбігла слідом, містер Кірбі одразу ж обернувся до неї.

— Міс Елтон, негайно залиште кабінет! — суворо наказав він — Це не місце для вас.

Та Зара наче й не почула. Її погляд хаотично блукав по темних стінах, книжкових шафах, меблях, каміну. Дівчина намагалася побачити бодай щось — найменшу шпаринку, найменшу невідповідність, яка могла б видати таємний хід.

Спочатку морок ніби навмисно приховував від неї всі свої таємниці. Але Зара не здавалася. Вона знала: десь тут має бути прохід. І раптом її серце здригнулося. Очі, поступово звикаючи до темряви, помітили дещо дивне. Одна з книжкових шаф стояла трохи інакше, ніж решта. Ледь помітно. Настільки, що інший, мабуть, ніколи б не звернув на це уваги. Але не Зара.

Не вагаючись ані секунди, вона кинулася до шафи, подумки благаючи небеса, щоб цього разу її інтуїція також не підвела. Саме тієї миті повернулися підопічні містера Кірбі, принісши невеликий жмут свічок. Зара вихопила одну й блискавично підбігла до каміна. Кілька жаринок іще тихо жевріли під попелом.

Дівчина схилилася над ними, прикриваючи полум'я долонею, і після кількох напружених секунд ґніт нарешті спалахнув. Тьмяне, тремтливе світло розігнало морок. Зара прожогом повернулася до шафи. Її пальці торкнулися дерев'яного краю. І циганка побачила це.

Щілина справді була. Одна частина полиць ледь відійшла від стіни, відкриваючи вузький прохід, за яким починався суцільний морок. На якусь мить Зара завмерла. Там, за темними дверима, могло бути що завгодно: пастка, ворог, смерть. Але десь там був Кріс. Не дозволивши страху навіть на мить заволодіти собою, вона міцніше стиснула свічку й ступила в темний проріз.

Позаду почувся здивований вигук містера Кірбі, але Зара вже не зупинялася. Кожен удар її серця луною відбивався під склепінням вузького кам'яного проходу. Циганка йшла майже навпомацки, піднімаючи свічку перед собою. Полум'я тріпотіло від кожного її кроку, вихоплюючи з темряви нерівні кам'яні стіни, вкриті вологою й часом.

Рука раз у раз торкалася сирого холодного каміння. Поділ сукні чіплявся за виступи й нерівності, затримуючи дівчину. Старі сходинки вкривав товстий шар багатовікового пилу, від якого дерло в горлі й хотілося кашляти.

Та Зара не сповільнювалася. Страх ішов за нею по п'ятах, темрява стискала з усіх боків, а серце билося так шалено, що, здавалося, його стукіт могли почути навіть ті, хто був попереду. Циганка лише міцніше стискала свічку. І йшла далі. До нього.

Зара відчувала, що запізнюється. Ця думка палала в її грудях, мов розпечене залізо, обпалюючи кожен подих. Вона майже не чула чоловіків, які поспішали за нею й марно намагалися зупинити. Їхні голоси губилися десь далеко, за межами свідомості.

Зараз ніщо у світі не могло стримати цього шаленого пориву. Перед очима раз у раз спалахували уривки моторошного видіння: чорний плащ… холодний блиск сталі… непроглядна темрява… і Кріс, який стоїть беззахисний перед ворогом.

Воно було настільки чітким, настільки моторошно реальним, що Зара мимоволі здригалася, ніби бачила все це не в маренні, а наяву. Саме воно змушувало дівчину йти вперед. Швидше, ще швидше.

— Крісе… — ледве чутно прошепотіла вона, хоча чудово розуміла, що він не почує її.