Глава п'ятдесята

Крісу знадобилися всі сили, аби не дозволити жодному м’язу на обличчі видати його справжніх почуттів. Граф не міг дозволити собі слабкість. Не тут, не зараз і вже точно не посеред бальної зали, де його оточувала половина вищого світу Англії.

Зовні він залишався незворушним, майже байдужим. Та всередині все кипіло. Ні, Кріс не боявся. Анісекунди. Граф був більш ніж упевнений у власних силах і знав, що зможе постояти за себе. Але те, що нападник вирішив використати Кеті як живу підстраховку, доводило його до сказу. Кріс не сумнівався: його молодша сестра зараз була разом із цим негідником.

«Як він тільки наважився? Як посмів торкнутися Кеті своїми брудними руками? Цей покидьок про все пошкодує, щойно я до нього дістануся.»

Непомітно згорнувши записку, Кріс сховав її у внутрішню кишеню фрака й мимохіть торкнувся пальцями невеличкого кремінного пістолета, захованого за пазухою. Зброя була настільки малою, що легко залишалася непомітною під одягом. Відчувши її під пальцями, граф мимоволі заспокоївся. Якщо обставини змусять — він не вагатиметься скористатися нею. Але все ж таки сподівався, що до цього не дійде.

Першою думкою було знайти містера Кірбі й повідомити йому про записку та засідку. Проте вже наступної миті Кріс відкинув цю ідею. Навряд чи в таємничого нападника є співучасник. А з одним озброєним негідником він упорається сам. Та Кеті… Граф не міг ризикувати її життям. Хто знав, що спаде на думку тому паскуднику, якщо він побачить, що Кріс привів із собою підмогу? Ні. Треба діяти самому.

Граф стиснув щелепи. «Поява сторонньої людини лише розізлить його. А тоді я не можу бути певен, що встигну вирвати Кеті з його чіпких пазурів.» Отже, вирішено. Він піде сам.

Кріс повільно обвів поглядом бальну залу. Серед ошатного натовпу його увагу привернули кілька чоловіків, яких він знав як підлеглих містера Кірбі. Вбрані у парадну ліврею, вони стояли випроставшись у різних кутках просторої зали й справляли враження звичайних слуг, покликаних стежити за порядком серед численних гостей.

І лише граф знав, ким вони були насправді. Професійні детективи зі Скотленд-Ярду. Чоловіки з пильними очима й загостреним чуттям до небезпеки, здатні помітити загрозу ще до того, як вона стане очевидною. Та цього разу злочинець зумів їх перехитрити.

Кріс поставив наполовину наповнений келих кларету на невеликий столик і повільно обернувся до виходу. Серце калатало так, наче намагалося пробити груди. Дихання стало частішим, проте обличчя залишалося незворушним.

Якщо хтось і помітив, як господар балу залишає залу посеред святкування, то, найімовірніше, вирішив, що графові просто довелося зайнятися якимись господарськими справами. Навряд чи комусь спало б на думку, що він ішов назустріч ворогові, який тримав його сестру.

Щойно Кріс опинився в холі, він зупинився й глибоко вдихнув. Отже, протистояння почалося. Схоже, цього разу його противник вирішив піти ва-банк. І, можливо, вже сьогодні Кріс нарешті дізнається, що саме стало причиною цієї лютої, майже безмежної ненависті. Але спочатку він мав урятувати Кеті. І лише після цього не зупиниться, доки не вивідає всю правду. До останньої деталі.

Просторий хол пустував. Лише двоє лакеїв стояли обабіч дверей із незворушними виразами на обличчях. Неквапливо озирнувшись, Кріс випростався й гордо підняв підборіддя. «Графи не повинні втрачати самовладання.» Він майже почув власний голос у голові. «Ніколи. Бо втрата самовладання неминуче веде до загибелі.» Кріс ще кілька разів глибоко вдихнув, а тоді попрямував до кабінету.

З яскраво освітленого холу він ступив у коридор, що потопав в урочистій напівтемряві. Лише де-не-де срібні канделябри з кількома свічками марно намагалися розігнати густі тіні. М'який елегантний килим під ногами майже повністю поглинав звук кроків, і цього разу Кріс був йому особливо вдячний. Він не хотів зустріти жодної живої душі. Будь-яка зустріч означала б світську розмову, тривалістю щонайменше пів години, десятки недоречних запитань і, можливо, необхідність пояснювати, чому господар маєтку раптом посеред власного балу кудись поспішає.

Нарешті — двері кабінету. Кріс переступив поріг і швидко оглянув кімнату. Нікого. З полегшенням видихнувши, він безшумно зачинив двері й повернув погляд до однієї з книжкових шаф. Саме там, за старовинними фоліантами та важкими шкіряними томами, приховувався вхід до потаємного коридору. Коридору, в якому зараз перебував його ворог. І Кеті.

При самій згадці про сестру граф відчув, як усередині знову спалахує хвиля люті. Пальці мимоволі стиснулися в кулаки. Але він одразу змусив себе заспокоїтися. Холодний розум. Лише холодний розум. Якщо він хоче вийти переможцем із цього протистояння, то не має права дозволити емоціям узяти над собою гору.

Кріс чудово розумів: його противник був далеко не дурним. Він знав, де вдарити. Знав, що Кеті — його найслабше місце, і неодмінно спробує скористатися цим. Отже, граф мусив залишатися спокійним. Що б не сталося. Якою б жорстокою не була провокація. Якою б винахідливою не виявилася пастка. Бо зараз на кону стояло не лише його життя. На кону стояло життя Кеті.

Кріс підійшов до письмового столу й схопив невеликий латунний підсвічник із двома потухлими свічками. Вогонь у каміні тихо тлів, розсипаючи по кабінету тепле багряне сяйво, ніби гостинно чекав на випадкового візитера, який, бажаючи бодай на мить утекти від святкової метушні, вирішить сховатися серед старовинних дубових полиць.

Не гаючи часу, граф запалив обидві свічки й повільно випростався. Тепер або ніколи. Із завмиранням серця він підійшов до книжкової шафи й торкнувся пальцями круглої латунної ручки, надійно захованої поміж полицями. Більше такої нагоди може не трапитися. Не для того, щоб розправитися зі своїм ворогом — хоча думка про це спокушала його значно більше, ніж він хотів собі зізнатися. Ні.