Глава сорок дев'ята

Зара не знаходила собі місця від хвилювання. Відтоді, як Кріс разом із леді Елізабет попрямував до бальної зали, вона тільки те й робила, що міряла швидкими кроками вітальню, раз у раз зупиняючись біля вікна, а потім знову поверталася назад.

Дівчина відчувала — графові справді загрожує небезпека. Відчувала це кожною клітиною свого тіла, але не знала, як її відвернути. Найгірше ж було те, що поруч не знаходилося нікого, кому вона могла б довірити свої гнітючі думки. Нікого, крім Софі. Та цього разу навіть улюблена кішка не могла принести Зарі звичного полегшення.

Софі теж не зводила з господині своїх блакитних очей. Вона лежала на великому зручному кріслі, напружена, насторожена, готова будь-якої миті зірватися з місця. Довгий гладкий хвіст нервово смикався, а маленькі чорні вушка раз у раз поверталися в різні боки, немов живі антени, вловлюючи кожен найменший порух.

Кілька разів Зара присідала поруч, проводила долонею по її блискучій шерсті, але навіть цей простий, зазвичай заспокійливий жест тепер не приносив радості ні кішці, ні самій дівчині. Тривога й далі стискала груди. Серце билося надто швидко, а пальці тремтіли від напруги.

Зара заплющила очі, намагаючись хоча б на мить відволіктися. Вона спробувала пригадати незрівнянну сукню леді Елізабет, сліпучий блиск її коштовностей і ту особливу ауру, яку неможливо було передати словами.

Леді Елізабет була не просто сестрою графа. Вона цілком могла стати однією з найяскравіших і найстильніших представниць великосвітського товариства. І, думаючи про цих високоповажних брата та сестру, Зара мимоволі відчула щось схоже на заздрість. А разом із нею — дивний, тихий смуток.

Та це була не заздрість до їхнього балу, не жаль через те, що циганка не могла зараз стояти серед вишуканого товариства. Навпаки. Від самої думки про бальну залу, повну холодних усмішок, допитливих поглядів і людей, які оцінювали одне одного за титулами, статками та походженням, Зара відчувала полегшення від того, що залишилася осторонь.

Для неї опинитися там означало б піддатися справжнім моральним тортурам. Ні. Її заздрість була зовсім про інше. Лише на одну коротку мить дівчина дозволила собі уявити, як це — бути частиною цієї величної родини. Називати лорда Алекса братом, леді Елізабет — сестрою, а Кріса…

Зара різко мотнула головою, ніби цим рухом могла вигнати з думок заборонене слово. Ні. Ця мрія була надто прекрасною, щоб стати реальністю. Надто прекрасною.

Дівчина повільно підвелася з крісла й підійшла до вікна. За шибками панувала непроглядна темрява. Лише зрідка десь далеко мерехтіло світло, нагадуючи, що в іншій частині маєтку триває гучне свято.

Година була вже пізня. Та про сон не могло бути й мови. Зара не стулить очей, доки не переконається, що небезпека, яка загрожує Крісу, минула. Якщо доведеться — вона чекатиме до самого світанку. Лиш би з ним усе було гаразд.

Раптом циганку пронизав спогад. Кеті! Зара завмерла. У тому моторошному видінні небезпека загрожувала не лише графу. Там була й дитина.

По тілу дівчини прокотилося зловісне тремтіння, а за ним — такий крижаний холод, що на мить перехопило подих. «Кеті!» Думка спалахнула раптово. «Я можу подбати хоча б про Кеті!» Не роздумуючи більше ні секунди, Зара кинулася до дверей.

У коридорах панувало глухе відлуння далекого святкування. Десь унизу лунала музика і долинали приглушені голоси. Але Зара не звертала уваги ні на що. Усі її думки були поглинуті одним-єдиним бажанням — спробувати відвернути небезпеку, доки не стало надто пізно.

Щоправда, як саме вона це зробить, дівчина не мала жодного уявлення. Так само дівчина не знала, де переховується злочинець. Її видіння показало довгий напівтемний коридор, затягнутий пилом і сивим павутинням. Але де його шукати? Як туди потрапити? Цього циганка не знала. Усвідомлювала лише одне: сидіти склавши руки не можна. Перший крок — подбати про Кеті. А далі… Далі час покаже.

Хвала небесам, дитячі кімнати були зовсім поруч. За хвилину Зара вже стояла біля них. Вона рвучко розчахнула світлі двері, щедро оздоблені позолотою, й увірвалася всередину, нервово оглядаючи кімнату.

Вогонь у каміні тихо потріскував. Свічки в срібних канделябрах уже наполовину вигоріли. Іграшки акуратно лежали на своїх місцях. На ліжку була дбайливо відгорнута пухка ковдра ніжно-рожевого кольору. Та самої Кеті не було. Ніде.

— Кеті?.. — тихо покликала Зара.

Відповіді не було. Дівчина кинулася до гардеробної, на ходу гукаючи дитину. Порожньо. Зара завмерла посеред кімнати. Сумнівів не залишалося. Кеті зникла.

Крижаний холод миттю скував її тіло. Руки й ноги затремтіли, а серце закалатало з такою шаленою силою, що Зара майже фізично відчувала кожен його удар.

«Ні!» Душа відчайдушно намагалася переконати розум у неможливому. «Ніхто не міг опуститися настільки низько! Ніхто не міг використати дитину у своїх брудних справах! Кеті десь тут, поруч… разом із…»

Зара різко підвела голову.

— Міс Адамс!

І наступної миті вже стрілою кинулася до дверей. Кімната гувернантки була зовсім поруч, лише за кількома дверима. Дорогою Зара не переставала молити Господа, щоб міс Адамс була на місці.

Циганка увірвалася до її покоїв, навіть не постукавши, і гарячково озирнулася. Їй так хотілося побачити витончену постать гувернантки, почути її голос, зрозуміти, що все це лише страшна помилка. Але й тут її зустріла та сама моторошна порожнеча. Міс Адамс не було. Як не було й Кеті.