Глава сорок восьма

Ще ніколи в житті Кріс не почувався настільки напруженим, як цієї миті. І ніколи досі його почуття не були загострені до такої міри, як тоді, коли він раптом усвідомив: на них зосереджені погляди кількох сотень гостей.

На декілька секунд у залі запала така дзвінка тиша, що, здавалося, можна було почути навіть звук падіння голки. Краєм ока Кріс помітив, як Елізабет опустилася перед присутніми у глибокому реверансі, і, схаменувшись, одразу ж схилився слідом за нею в галантному поклоні. Коли ж підвів очі, то побачив, як голівки кількох леді, увінчані химерними й пишними зачісками, почали схилятися одна до одної.

Граф ледь помітно скривився. Що ж… процес запущено. Відтепер, хоч би як сильно йому того не хотілося, уникнути пліток, пересудів та багатозначних поглядів уже не вдасться. До ранку весь Лондон, певно, матиме власну версію сьогоднішніх подій.

Глибоко вдихнувши, Кріс ступив уперед, ведучи за собою сестру. На її обличчі сяяла привітна, майже безтурботна усмішка, проте він відчув, як тендітні пальчики в його руці ледь помітно тремтять. Граф одразу ж стиснув їх у заспокійливому жесті.

— Я поруч. — ледь чутно промовив Кріс, не втрачаючи усмішки.

Вони не встигли зробити й кількох кроків, як їх миттю оточили молоді джентльмени, кожен із яких палко бажав першим удостоїтися честі познайомитися з сестрою графа Вестморленда.

Ці гордовиті франти скидалися на пихатих індиків, що ладні були лізти зі шкіри, аби лишень отримати бажане. А бажання їхнє було очевидним — саме їм випала б честь відкрити бал разом із леді Елізабет. Та Кріс не збирався дарувати цю радість жодному з них.

Впевненим рухом він провів сестру крізь натовп до середини танцювального кола й подав знак оркестру продовжувати гру. Щойно залунав перший такт знайомої кадрилі, граф подав Елізабет руку, запросив її до танцю — і за мить брат із сестрою вже кружляли серед блиску свічок, шовку та коштовностей. Тепер сотні очей отримали чудову нагоду роздивитися їх як слід.

Певний час вони танцювали мовчки. Кріс відчував кожен рух сестри, кожен невпевнений подих, кожне ледь помітне напруження її пальців. Та поступово Елізабет, здавалося, призвичаїлася до уваги, і в її очах знову спалахнула знайома пустотлива іскра. Дівчина глибоко зітхнула й прошепотіла:

— Я почуваюся маленькою пташкою, яку звідусіль оточують хижі яструби, готові розтерзати мене будь-якої миті.

Кріс не втримав усмішки. Як же це було схоже на його Елізабет — навіть у такі хвилини не втрачати здатності жартувати.

— Знаєш, Ліззі, — відповів він, легко ведучи її в черговому повороті, — з маленьких пташок нерідко виростають справжні володарі неба. Тож вище голову, моя лебідонько. Покажи їм усім, на що ти здатна!

Погляд сестри миттю потеплішав. Вона ледь помітно усміхнулася й відвела очі, знову зосереджуючись на танці.

Кріс більше не заводив розмови, даючи Елізабет час оговтатися й зібратися з духом. І лише коли останні акорди кадрилі розчинилися під високою стелею, вони зупинилися, обмінялися належними поклоном та реверансом, після чого граф повів сестру до невеликої компанії, що зібралася неподалік.

Серед присутніх він одразу помітив Сержа та Маріанну. Не встигли вони підійти, як Алекс, котрий стояв поруч, раптом гучно заплескав у долоні.

— Вау! Браво! Це було неймовірно! Просто неперевершено!

Кріс засміявся.

— Перш ніж ти використаєш усі відомі прислівники, брате, дозволь поцікавитися: чому ти тут без бабусі? Оскільки моє товариство для неї сьогодні явно не є бажаним, я сподівався, що ти станеш гідною заміною.

— Ти ж знаєш нашу бабусю. — відповів віконт із пустотливими іскорками в очах — Вона не може прожити й секунди без належної уваги. І, судячи з усього, вже впевнено увійшла в це великосвітське море, яке розступилося перед нею, немов води Червоного моря перед Мойсеєм. Воістину, бабуся справді знає, як справити гідне враження.

— Це точно. — погодився граф.

Потім він повернувся до друзів.

— Серже! Радий тебе бачити!

Вони щиро потиснули один одному руки й по-дружньому обійнялися.

— Пробач, що не приділяю вам належної уваги.

— Та перестань! — маркіз усміхнувся й махнув рукою — Я все чудово розумію. Такий грандіозний бал! Впевнений, він ще довго не сходитиме з уст усього великосвітського товариства.

— Дякую, друже.

Кріс перевів погляд на маркізу й, узявши її за руку, галантно вклонився.

— Маріанно! Ти виглядаєш незрівнянно. Сподіваюся, почуваєшся так само?

Його погляд на мить опустився до її ледь помітно округлого живота, і в очах графа промайнула тепла, багатозначна усмішка.

— Дякую, Крісе. — мовила вона, присідаючи у швидкому реверансі — Усе просто прекрасно!

— Радий це чути.

Граф усміхнувся, а тоді повернувся до сестри.

— Що ж, передаю у твої надійні руки цю молоду вродливу леді й сподіваюся на твою беззастережну підтримку.

— Можеш не сумніватися, Крісе. — запевнила його Маріанна — Моє пильне око сьогодні невідривно стежитиме за нашою любою Ліззі.