Глава сорок сьома

«Ось він, вже зовсім близько… Варто лише зробити кілька кроків — і граф Вестморленд не житиме. Не житиме!»

Сірі холодні очі спалахнули таким злим захватом, що ще мить — і могли видати свого власника. «Ні. Ще не час. Усе мало йти за планом. Цього разу не повинно залишитися жодної можливості для помилки.»

Жилаві руки мимоволі здригнулися, і чоловік був змушений поставити тацю на найближчий столик. Він кинув на власні пальці короткий, сповнений презирства погляд. Тремор — дрібниця. Нерви — теж. Його рука не здригнеться, коли під прицілом опиниться порожнє, нікчемне серце графа.

Чоловік повільно випростався й оглянув великосвітський натовп. Лорди та леді снували залами, обмінюючись безглуздими плітками, сміялися, обговорювали сукні, коштовності, маєтки та чужі скандали, не маючи жодного уявлення про те, що смерть уже стояла зовсім поруч.

«Лицемірні виродки!» Чоловік подумки скривився. «Тільки й можуть, що з ранку до вечора тринькати свої гроші та піддаватися спокусам, тоді як інші змушені животіти на жалюгідні крихти!»

Його погляд пройшовся залом і раптом зупинився. Сірі очі зустрілися зі світло-блакитними. Через дверне скло на графа був спрямований такий самий холодний, зневажливий взір.

Чоловік завмер. «Хм… цікаво…» Він уважніше придивився до незнайомки. У її очах досі жевріла та ледь помітна, але напрочуд знайома емоція. Ненависть. Справжня, глибока, невгасима.

На губах чоловіка поволі з’явилася тонка усмішка. Зненацька в його голові спалахнула здогадка. «А що, як?..»

Не гаючи більше жодної секунди, він швидкими кроками перетнув музичний салон і опинився поруч із жінкою. Світло-блакитні очі миттєво перемістилися на нього. Їхні погляди зустрілися. Кілька секунд обоє мовчали. Незнайомець уважно вдивлявся в її обличчя, немов намагався переконатися у власному припущенні, а потім тихо промовив:

— Гадаю, міс, ми можемо стати в пригоді один одному…

Беннет уже півгодини намагався досконало зав’язати шийну хустину, чим поступово доводив Кріса ледь не до безумства. М’язи його шиї затерпли від напруги, а десь у скронях почала зароджуватися тупа, ниюча біль. Щоразу, коли камердинер знову розправляв складки тканини, граф відчував, як терпіння залишає його з кожною секундою. І коли слуга укотре зірвав хустину з коміра, Кріс нарешті не витримав.

— Беннете! Досить уже! Не треба мені тих ідеальних складок. Просто зроби все якомога швидше. Я не можу запізнитися. Леді Елізабет ось-ось має постати перед гостями. Усі вже давно зібралися!

— Т-так, мілорде… — пробурмотів схвильований камердинер — Пробачте, мілорде… Дозвольте ще раз спробувати…

— Це останній! — перебив його Кріс — Їй-Богу, Беннете, ти вирішив мене в могилу звести?

— Ну що Ви, Ваша милість! — ображено вигукнув камердинер — Я лише хочу, щоб усе виглядало бездоганно. Сьогодні надзвичайно важливий вечір, і на Вас, як на господаря, будуть звернені всі погляди…

Від цих слів граф мимоволі скривився. Він віддав би чимало, аби уникнути цієї надмірної уваги, надокучливих запитань і безкінечних світських розмов, позбавлених найменшого сенсу. Але потім нагадав собі, заради кого все це робиться.

Заради любої Ліззі, його меншої сестри, яка вже давно перестала бути дитиною й тепер мала зробити перший серйозний крок у світ дорослого аристократичного товариства. Вона заслуговувала на те, щоб увійти до нього з блиском. А для цього їй потрібна була підтримка старшого брата й усієї родини. Тож, як би Крісові не хотілося, він мусив запастися терпінням і добровільно увійти в те саме зміїне кубло, від якого все життя намагався триматися якомога далі.

Беннет нарешті зробив останній, бездоганний вузол і різко випростався. Його обличчя миттю осяяла переможна усмішка.

— Готово!

— Слава Богу! — з полегшенням видихнув граф.

Не чекаючи допомоги камердинера, він схопив із вішака фрак і квапливо надягнув його. Потім дістав із невеличкої кишені годинник — той самий, що після смерті батька перейшов до нього у спадок. Кришка тихо клацнула. Кріс швидко звірився з часом і насупився. Запізнюватися не можна. Він поспіхом попрямував до дверей, кидаючи на ходу:

— Можеш не чекати на моє повернення після балу, Беннете. Ця великосвітська оргія триватиме мало не до світанку. Я сам дам собі раду з одягом.

— Як скажете, Ваша милість. — вклонився слуга.

Кріс тим часом схопив із витонченого столика невеличкий оксамитовий футляр для прикрас. На мить його погляд випадково впав на дзеркало. Звідти на графа дивився чоловік, якого важко було впізнати в самому собі.

Безтурботний господар Торнтон-холу, граф Вестморленд, голова старовинного роду, чоловік, який сьогодні мав усміхатися, вітати гостей, вести світські бесіди й робити вигляд, що для нього цей вечір не означає нічого, крім звичайного сімейного свята.

Кріс ледь помітно стиснув щелепи. Потім відвів погляд від дзеркала й рішуче вийшов із покоїв.

До графських апартаментів уже долинала чарівна мелодія, що наповнювала весь будинок передчуттям свята. Крокуючи пишно оздобленими коридорами, Кріс раз у раз помічав чоловіків у лівреях, які стояли біля стін із незворушними виразами облич.