Глава сорок шоста

Перебуваючи під гнітючим враженням від почутого, Зара ще довго не могла опанувати себе. Довкола снували слуги у лівреях, коридорами, поспішаючи до сніданку, проходили високоповажні лорди та леді, огортаючи простір шелестом шовку, тихим дзенькотом прикрас і приглушеним гомоном ранкових розмов. Та Зара не помічала нікого.

Світ навколо неї наче потонув у густому тумані, крізь який пробивалася лише одна-єдина думка, гостра й пекуча, мов скалка в серці. Та молода аристократка. Жінка, з якою колись був заручений граф Вестморленд.

Знову й знову свідомість Зари поверталася до одного й того самого болісного запитання: «Що саме стало причиною їхнього розриву?» Чи були ті заручини лише холодною формальністю, породженою волею двох родин? Черговою домовленістю, яку уклали старші, не питаючи молодих про їхні почуття?

Адже у вищому світі шлюби рідко народжувалися з любові. Найчастіше вони ставали наслідком вигідних домовленостей — майже ділових угод, укладених за зачиненими дверима аристократичних кабінетів, де замість сердець говорили титули, маєтки, статки та родоводи.

«Але чи так було цього разу? А якщо ні?..»

Голова Зари палала від напруги. Їй конче необхідно було дізнатися правду. Та в кого наважитися запитати? Вона ж не могла підійти до першого-ліпшого слуги й видати свою тривогу необережним запитанням. У Торнтон-холі й без того було надто багато очей і надто багато вух.

А зустріч із Крісом… Ні. Про це годі було й думати. Тільки не тепер. Не тоді, коли кожне її почуття загострилося до межі й загрожувало зрадити з першого ж погляду. Варто було Крісу лише подивитися на неї — і вона вже не була певна, що зможе приховати те, що відбувалося всередині.

Зара повільно вдихнула й заплющила очі. Їй треба було опанувати себе. Треба було згадати, навіщо вона взагалі вийшла з покоїв. Попередження. Небезпека. Кеті. Кріс. Саме це мало зараз бути для неї найважливішим. Та серце вперто поверталося до іншої жінки.

Саме в ту мить, коли Зара, розгублена й приголомшена, марно намагалася повернути собі самовладання, у кінці коридору з’явилася знайома постать лорда Алекса у супроводі одного з гостей.

Ледь помітивши дівчину, яка стояла біля стіни така бліда, немов ось-ось втратить свідомість, віконт одразу урвав розмову. Квапливо вибачившись перед джентльменом, він швидким кроком попрямував до циганки.

— Міс Елтон!

У голосі віконта прозвучало неприховане хвилювання.

— Боже мій… що сталося? Ви самі на себе не схожі!

Зара підвела очі. І в ту мить була безмежно вдячна долі за те, що саме лорд Алекс опинився поруч із нею. Ні до кого в цьому домі вона не відчувала такої щирої довіри й теплої прихильності. Навіть леді Елізабет, попри всю свою доброзичливість і рідкісну для аристократки сердечність, не викликала в циганки такого глибокого відчуття внутрішнього спокою.

Поруч із лордом Алексом Зара могла бодай на мить перестати прикидатися сильною. Могла дозволити собі бути просто собою. Піднявши на віконта свій сповнений розпачу фіалковий погляд, вона ледве чутно прошепотіла:

— Мені треба з Вами поговорити.

Лорд Алекс не став ставити жодного запитання. Лише уважно подивився на її обличчя, немов намагався зрозуміти, наскільки серйозним було те, що змусило циганку шукати його серед ранкової метушні. Потім обережно підтримав її за талію й повів до найближчих дверей. Відчинивши їх, віконт мовчки пропустив дівчину вперед, а тоді увійшов слідом і тихо зачинив за собою двері.

Краєм ока Зара впізнала музичний салон — той самий, у якому ще вчора ввечері панувала чарівна атмосфера музики, приглушеного сміху й мерехтіння свічок. Тепер усе здавалося іншим, майже нереальним.

Свічки давно згасли. Камін стояв холодний і темний. Простору кімнату огортала похмура напівтемрява, крізь яку ледве пробивалося бліде зимове світло з далекого вікна. Та ця тиша й тінь дивним чином принесли Зарі полегшення. Тут не було чужих очей. Ніхто не міг підслухати їхню розмову. І головне — напівтемрява дозволяла їй не зустрічатися поглядом із лордом Алексом. Зара не була певна, що змогла б відкрити йому душу, дивлячись просто у вічі.

Вона повільно відійшла до вікна й зупинилася біля холодного скла. За ним лежав блідий зимовий ранок. Десь далеко, за стінами Торнтон-холу, уже прокидався світ. Та для Зари все навколо ніби завмерло.

Вона знала, що зараз мусить заговорити. Мусить розповісти про кошмар. Про Кеті. Про пістолет, спрямований на Кріса. І про небезпеку, яка, можливо, вже зовсім близько. Але десь глибоко всередині, поряд із цим страхом, досі жила інша думка. Та сама, від якої боліло серце. Його наречена…

Зара стиснула пальці, вдивляючись у бліде світло за вікном. Вона прийшла сюди, щоб урятувати Кріса. Та чи вистачить їй сил після всього почутого не дозволити власним почуттям зруйнувати її саму?

Тим часом джентльмен обережно підвів циганку до найближчого крісла й допоміг їй опуститися в нього з такою делікатною турботою, ніби боявся, що вона може знепритомніти просто в нього на руках. Лише переконавшись, що дівчина сидить достатньо впевнено, віконт тихо запитав:

— Вам щось принести? Склянку води… чи, можливо, келих вина?

— Н-ні… дякую… — ледь чутно відповіла Зара, намагаючись приборкати тремтіння в голосі.