Глава сорок п'ята

Цієї ночі Зара довго не могла зімкнути очей. Вона марно намагалася приборкати бурю власних думок, аби бодай на кілька годин поринути у сон перед завтрашнім виснажливим днем. Хоч леді Елізабет і дозволила їй не з’являтися на балу, це аж ніяк не звільняло циганку від її звичних обов’язків. Завтра Торнтон-хол ще більше наповниться гостями, а отже, їй доведеться бути насторожі, щомиті ризикуючи зіткнутися з тими холодними, пихатими аристократами, чиї зверхні погляди обпікали гірше за полум’я.

Та найбільше не давало циганці спокою зовсім інше. Останнє відкриття не дозволяло Зарі ані видихнути, ані бодай на мить розслабитися. Емоції вирували всередині, мов темне штормове море, що несамовито билося об скелі. Не маючи сили всидіти на місці, дівчина раз у раз міряла кімнату швидкими, нервовими кроками, ніби могла втекти від власних думок, варто було лише йти достатньо швидко.

Уже вкотре вона переконувала себе: навіть якщо лорд Ланкастер і справді випадково вимовив ім’я Шаніти — це ще нічого не означає. На світі безліч циганок із таким ім’ям. Старий граф цілком міг говорити про когось іншого. Про будь-кого… Не обов’язково про її матір.

Зара різко зупинилася посеред кімнати й втомлено опустила повіки. Циганка вперто намагалася переконати в цьому власне серце. Та воно не бажало мовчати. «А його очі?..» Ця думка прозвучала десь глибоко всередині — тихо, але настільки виразно, що Зара здригнулася. «Ти ж сама знаєш, наскільки рідко трапляється такий колір… Ти чудово розумієш, до чого все веде.»

— Ні!..

Дівчина раптом затулила вуха долонями, ніби таким чином могла заглушити цей внутрішній голос.

— Ні! Це неможливо… Неможливо!

«Чому ти так боїшся очевидного? — не вгавало серце. — Тільки уяви, якщо це правда…»

— Замовкни!

Зара схопилася за голову, відчуваючи, як усе тіло проймає тремтіння.

— Ти не розумієш, про що говориш! Він — граф… а я — безрідна циганка. Крапка.

Але навіть після цих слів упертий голос не зник. «Перевірити… Ти мусиш це перевірити…»

Зара підійшла до ліжка й майже безсило впала на м’яку постіль. Втома накрила її важкою хвилею, нагадуючи про нескінченний вечір, сповнений чужих поглядів, тривожних думок і відкриттів, які перевернули все з ніг на голову. Дівчина глибоко зітхнула, провела долонею по обличчю й повільно підвелася.

— Завтра… — ледь чутно прошепотіла циганка — Я подумаю про все завтра…

Лише після цього напруга почала поволі залишати її тіло. Покоївка завбачливо розстелила ліжко й залишила під ковдрою теплу цеглину, що приємно зігрівала постіль. Довго пововтузившись із дрібними ґудзиками, Зара нарешті змогла скинути тісну сукню й перевдягнутися у простору нічну сорочку.

Одну за одною вона виймала шпильки зі свого густого волосся, дозволяючи темним кучерям важко розсипатися по плечах. Кілька разів повільно провела гребінцем крізь пружні пасма, а, проходячи повз, ледь торкнулася долонею теплої шерсті сонної Софі.

Та навіть ці звичні, майже механічні рухи не приносили спокою. Спогади про вечір не відпускали циганку ні на мить. Вишукане товариство… приглушене мерехтіння свічок… уважні погляди… голос графа Ланкастера… Усе змішувалося в її голові у дивний, тривожний калейдоскоп, що безупинно кружляв перед очима.

І навіть коли Зара нарешті опинилася в теплих обіймах ліжка, спогади не зникли. Навпаки — вони почали химерно переплітатися з уявою, стираючи межу між сном і реальністю, між тим, що вже сталося, і тим, чого дівчина боялася навіть припустити.

Невдовзі темрява поглинула її. А потім перед очима спалахнув вогонь. Зара стояла посеред ночі, а перед нею палало величезне багаття. Полум’я здіймалося високо в чорне небо, розростаючись із кожною миттю дедалі дужче. Навколо вогню кружляли молоді циганки, віддані шаленому ритму танцю. Та їхні обличчя були моторошними.

Розпатлане волосся спадало на плечі темними пасмами, очі палали диким, майже неприродним блиском, а з-під вуст раз у раз визирали гострі ікла. Вони вискакували з натовпу, мов нічні хижачки, й вихоплювали з темряви чоловіків, які навіть не намагалися втекти. І щоразу, коли чергова жертва зникала у полум’ї, вогонь спалахував ще вище, ще лютіше, неначе живився людськими душами.

Зара хотіла закричати та не встигла. Світ навколо неї раптом здригнувся й розтанув. Тепер циганка стояла у вузькому, запиленому коридорі. Зі стелі звисали довгі пасма сивої павутини. Довкола панувала густа напівтемрява, крізь яку долинав ледь чутний шурхіт. Повітря було затхлим і важким, наче це місце роками залишалося замкненим від людських очей.

Спантеличена, Зара озирнулася, шукаючи вихід та навколо були лише темні коридори. Один за одним вони розходилися в різні боки, гублячись у мороці, немов нескінченний лабіринт. І раптом у темряві спалахнув тьмяний вогник свічки. Його бліде світло вихопило з мороку високу постать у темному плащі.

Фігура нагадувала примару — надто нерухома, надто безмовна, надто чужа цьому світові. І водночас Зару пронизало дивне, тривожне відчуття. Ніби цей образ був їй… знайомий.

Циганка зробила крок уперед. Та перш ніж встигла збагнути, чому серце так шалено забилося, сон знову змінився. Тепер та сама постать силоміць притискала до себе Кеті. Дівчинка була нажахана до смерті. Її маленьке тіло тремтіло, а очі, сповнені сліз, благали про допомогу.