Глава сорок третя

Спускаючись разом із компанією широкими мармуровими сходами, Зара раз у раз ловила себе на тому, що її погляд мимоволі повертається до постаті графа, який ішов попереду. Кріс уже повністю опанував себе. Принаймні, саме так це виглядало збоку.

Він жваво розмовляв із Сержем та Маріанною, час від часу усміхався, спокійно жестикулював, і в його поставі не залишилося й сліду від тієї напруги, яка ще кілька хвилин тому палала між ними у вітальні. Наче нічого не сталося. Наче його рука не тремтіла в її долоні. Наче його очі не говорили того, чого не дозволяли собі сказати вуста.

Зара змусила себе відвести погляд. Між трьома друзями панувала дивовижна гармонія. Вони розуміли одне одного з півслова, жартували й легко підхоплювали думки одне одного, немов доля звела їх не кілька років тому, а ще від самого народження. І що довше Зара спостерігала за графом та маркізом, то сильніше її вражала їхня зовнішня схожість.

Обидва високі, широкоплечі, з густим каштановим волоссям і темними очима, у глибині яких жила однакова сила характеру. Їх легко можна було прийняти за рідних братів. Та попри дивовижну схожість, між ними існувала й помітна різниця.

Погляд Сержа був теплим, відкритим, майже сонячним. У ньому не було нічого прихованого — лише доброзичливість і спокійна впевненість людини, яка знайшла своє місце у світі.

А в темних очах Кріса… Там жила небезпечна глибина. Таємниця, яку неможливо було розгадати одним поглядом. І саме від цієї глибини у Зари щоразу перехоплювало подих.

Вона мимоволі перевела погляд на Маріанну. Маркіза йшла поруч із чоловіком, ніжно тримаючи його під руку, і вся її постать світилася таким тихим жіночим щастям, що в грудях Зари болісно защеміло.

Поруч із Маріанною був чоловік, який дивився на неї так, ніби весь світ для нього зосереджувався в одній-єдиній жінці. І зовсім скоро їхній дім наповниться ще одним щастям — дитячим сміхом, першими кроками, новим життям, народженим із любові.

Зара відчула слабкий укол заздрості. Та це не була зла чи гірка заздрість. Ні. То була туга. Тиха туга людини, яка лише на мить дозволила собі уявити щастя, що завжди здавалося їй недосяжним.

Зара сумно опустила очі. Принаймні, комусь у цьому жорстокому світі все ж пощастило. Хтось знайшов своє місце. Знайшов людину, поруч із якою можна не боятися завтрашнього дня. Людину, до якої можна притулитися, коли страшно. І засинати з упевненістю, що вранці вона все ще буде поруч. Циганка тихо зітхнула.

Та варто було компанії опинитися у Блакитній вітальні, як усі Зарині думки знову повернулися до Кріса. Перебувати з ним в одній кімнаті після всього, що сталося між ними, виявилося справжньою мукою.

Кожен його погляд, кожен випадковий рух, навіть сам звук його голосу змушували серце дівчини збиватися з ритму. Та вибору вона не мала. Леді Елізабет потребувала її присутності, а отже, Зара мусила триматися гідно й приховувати власні почуття за маскою бездоганної стриманості.

Щоправда, з кожною хвилиною це ставало дедалі важче. Її погляд раз у раз повертався до графа, немов усупереч її власній волі. І щоразу, коли Зара наважувалася бодай крадькома глянути на нього, виявлялося, що Кріс уже дивиться на неї. Наче тільки й чекав цієї миті. Навіть підтримуючи світську бесіду з гостями, він не випускав її зі свого поля зору.

Від цього погляду по тілу Зари щоразу прокочувалася гаряча хвиля. Щоки миттєво спалахували рум’янцем, а серце починало калатати так сильно, що їй здавалося його стукіт неодмінно почують усі присутні.

Налякана власними почуттями, циганка поспішно відводила очі. Вона вдавала, ніби уважно слухає чужу розмову, розглядала візерунок на килимі, стежила за тремтливим полум’ям свічок або ж прислухалася до музики, що ледь чутно долинала із сусідньої кімнати. Аби тільки не дивитися на нього. Аби тільки не видати себе.

Полегшення прийшло лише тоді, коли Кріс разом із Алексом вийшли зустрічати нових гостей. Лише після того, як двері за ними зачинилися, Зара дозволила собі нарешті вдихнути на повні груди.

Вона непомітно трималася осторонь основної компанії, яка щомиті ставала дедалі численнішою. До Блакитної вітальні заходили все нові й нові гості — впливові лорди, елегантні леді, молоді спадкоємці знатних родин, чиї імена, напевно, були відомі кожному в цьому блискучому світі.

І майже кожен із них кидав на Зару погляд, у якому змішувалися подив і цікавість. Їхні очі говорили значно більше, ніж дозволяли правила пристойності. «Хто вона? Звідки взялася? І що, врешті-решт, робить поруч із родиною Торнтонів?»

Леді Елізабет за нагоди знайомила Зару з певними впливовими особами, проте кілька молодих лордів та леді самі наважилися звернутися до циганки. Нехтуючи всіма тонкощами світського етикету, вони сипали запитаннями одне за одним. Ким вона доводиться господарям маєтку? Як давно перебуває у Торнтон-холі? За яких обставин потрапила до цього дому?

Зара відповідала чемно, але коротко, старанно уникаючи будь-яких подробиць. Та деякі гості виявлялися надто допитливими. Вони не відступали, доки не отримували хоча б крихту інформації, здатної задовольнити їхню світську цікавість.

Тому більшу частину часу Зара воліла мовчки слухати чужі розмови, майже не втручаючись у них. І, як не дивно, саме в цій непомітності вона знаходила певний спокій. Бути тінню було значно безпечніше. Значно легше залишатися непоміченою, ніж щоразу ловити на собі зверхні погляди або вдавати, що не чуєш тихих перешіптувань за спиною.