Глава сорок друга

Відверта розмова з лордом Алексом принесла Зарі полегшення, якого вона не знала вже досить довго.

Безмежна щирість віконта, його спокійний погляд і та уважність, з якою він слухав її уривчасту сповідь, поступово зруйнували останні мури, якими дівчина так довго обгороджувала власне серце. Вона й сама не помітила, як відкрила йому все — кожен свій страх, кожен сумнів, кожен біль, що місяцями носила в душі.

Лорд Алекс не перебивав її. Не ставив настирливих запитань, не намагався ані виправдати, ані засудити. Він просто слухав, час від часу повільно киваючи, і в тій мовчазній участі було значно більше розуміння, ніж у найдовших відповідях.

Зара ніколи ще не дозволяла собі бути настільки відвертою. Мати пішла з цього світу надто рано. Містер Елтон, попри всю свою доброту, так і не став для неї людиною, якій вона могла б довірити найпотаємніше. У її вітчима було велике серце та між ними завжди залишалася невидима межа, тонка, але неподоланна, яку дівчина так і не наважилася переступити.

Тож Зара звикла мовчати. Вона ховала свої переживання глибоко в душі, привчила себе усміхатися тоді, коли хотілося плакати, і мовчати тоді, коли серце волало про допомогу. Та людська душа не здатна вічно нести на собі тягар болю.

Роки стримуваних емоцій, страхів і самотності поволі наповнювали невидиму чашу, крапля за краплею. Аж доки одного дня вона не переповнилася. І тоді все, що Зара так довго тримала в собі, ринуло назовні.

Тепер, згадуючи той бурхливий вечір і холодне, занедбане приміщення, у якому вона опинилася, циганка здригалася від самого спомину. Їй і досі здавалося, що вона відчуває під долонями вогку холоднечу кам’яних стін, а пронизливий холод знову пробирається крізь одяг до самих кісток.

У ті хвилини відчаю Зара майже втратила здатність тверезо мислити. Ще трохи — і страх остаточно позбавив би її останніх сил. Вона й досі не знала, чи змогла б самотужки знайти дорогу назад. І щоразу, коли в пам’яті поставав той страшний момент, її серце сповнювала вдячність до лорда Алекса. Здавалося, самі небеса послали дівчині цього чоловіка саме в ту мить, коли вона найбільше потребувала допомоги.

Тепер Зара сиділа у просторій вітальні Торнтон-холу й нервово перебирала тонкими пальцями складки нової сукні. Вона вдягнула її вперше лише сьогодні вранці й досі ніяк не могла звикнути до м’якості дорогої тканини, що ніжно торкалася шкіри. Усе в цьому вбранні — від бездоганних швів до витонченого мережива — промовляло про розкіш, якої дівчина ніколи раніше не знала. Саме тому Зара боялася навіть зайвий раз торкнутися сукні, немов один необережний рух міг зіпсувати цю дивовижну річ.

Минув майже тиждень відтоді, як вона стала компаньйонкою леді Елізабет, але розкіш Торнтон-холу досі здавалася їй чимось чужим і майже нереальним. Часом Зара ловила себе на думці, що несправедливо зайняла місце міс Тейлор. Їй навіть здавалося, ніби колишня компаньйонка ось-ось з’явиться на порозі вітальні — спокійна, впевнена у своїх правах — і одним поглядом нагадає їй, що вона тут чужа.

Від цієї думки циганка сумно зітхнула й мимоволі перевела погляд на двері. Леді Елізабет попередила, що вже сьогодні до маєтку почнуть прибувати гості. Незабаром Торнтон-хол наповниться голосами, сміхом і звуками музики. А це означало, що відтепер Зара муситиме бути напоготові щомиті — уважна, стримана, бездоганна у виконанні своїх обов’язків.

Ця думка водночас лякала дівчину й хвилювала до тремтіння. Ще зовсім недавно вона могла лише здалеку спостерігати за життям аристократів, немов за дивовижним світом із казки, до якого їй ніколи не судилося доторкнутися. А тепер доля несподівано відчинила перед нею двері просто до його серця. До світу блискучого, вишуканого… І небезпечного.

Зара опустила очі. Чи змінить це високоповажне товариство свою думку про неї, коли дізнається, що проста циганка стала компаньйонкою знатної леді? Чи й надалі проводжатимуть її холодними поглядами, сповненими прихованої зневаги? А що, коли неприязнь світського товариства впаде тінню не лише на неї, а й на леді Елізабет?

Остання думка вразила Зару так сильно, що вона стривожено підвелася. Ні. Цього дівчина допустити не могла. Родина Торнтонів поставилася до неї з добротою та великодушністю, яких циганка не знала від чужих людей ніколи в житті. Вони відкрили перед Зарою двері свого дому тоді, коли весь світ не бажав мати з нею нічого спільного. І тепер сама думка про те, що через її сумнівну репутацію це шляхетне сімейство може стати предметом пересудів чи осуду, стискала серце нестерпним болем.

Ні. Краще піти. Тихо, непомітно. Зникнути ще до того, як хтось встигне пошкодувати про її присутність у Торнтон-холі. Зара краще зникне, не залишивши по собі жодного сліду, аніж дозволить, щоб ім’я Торнтонів бодай раз пролунало у світських салонах поруч із плітками, насмішками чи презирливим шепотом.

Рішення визріло в ній раптово і майже одразу стало непохитним. Циганка вже готова була кинутися на пошуки леді Елізабет, аби негайно повідомити їй про своє рішення, коли з коридору долинув веселий гомін.

Зара завмерла. Голоси ставали дедалі виразнішими. До них приєднався сміх, легкий шелест одягу, чиїсь невимушені репліки. Дівчина повільно випросталася. Серце забилося швидше. Не залишалося жодного сумніву — гості прямували саме сюди. І в ту мить, коли двері вітальні ще залишалися зачиненими, Зара раптом зрозуміла, що її нове життя почалося набагато раніше, ніж вона була до нього готова.

У Зари було лише кілька коротких митей, аби приборкати власні емоції. Та легше було наказати серцю перестати битися, ніж змусити його заспокоїтися. Дівчина почувалася маленьким наляканим звірятком, загнаним у пастку, яке, завмерши від страху, чує наближення хижака й не знає, куди подітися. Пальці мимоволі стиснули віяло, а стривожений погляд заметався кімнатою в пошуках бодай якогось порятунку.