Глава сорок перша

Кріс ніяк не міг заспокоїтися. Його думки металися, мов розбурхані хвилі, накочуючись одна на одну й не дозволяючи бодай на мить знайти омріяний спокій. Солодкі спогади про Зару безладно перепліталися з отруйними словами міс Адамс, і від цього душу графа розривало навпіл — між ніжністю, що стискала серце, та гнівом, який палав у грудях.

Він нервово ходив кімнатою, мов поранений звір, замкнений у золотій клітці власних переживань. Часом Крісові хотілося негайно кинутися на пошуки міс Елтон. Знайти її, де б вона не була. Схопити за руки, подивитися в ті фіалкові очі й благати забрати назад жорстокі слова, які досі боляче ятрили його душу.

Він жадав знову побачити циганку, почути її голос, відчути поруч її тепло. Та вже наступної миті перед внутрішнім зором поставала інша картина — хижа усмішка міс Адамс, її нав'язливий погляд, зухвалі натяки й отруйна насмішка над жінкою, яку він кохав. Тоді в грудях спалахувала така лють, що Кріс мимоволі стискав кулаки, аж нігті впивалися в долоні.

Він сердився на Зару за те, що вона посміла відштовхнути його. Сердився на міс Адамс — за її нахабну настирливість і мерзенні слова. Але найбільше граф сердився на самого себе. За власну слабкість. За те, що дозволив почуттям хоча б на мить позбавити його звичної стриманості. За те, що не зміг діяти так рішуче, як мав би.

Втім, справа була зовсім не в браку сили волі. Просто Кріс усім серцем ненавидів примус. Навіть будучи одним із найвпливовіших землевласників, він ніколи не вважав свою владу дозволом розпоряджатися чужими долями. Його підлеглі мали право працювати, жити й приймати рішення без постійного страху перед свавіллям господаря.

Рабство, яке граф вважав одним із найогидніших злочинів проти людської природи, для нього було символом найгіршої людської жорстокості. Кріс щиро вірив: кожна людина народжується вільною. Вільною у своїх думках, у своїх почуттях, у своїх рішеннях. Ніхто не має права ламати чужу волю лише тому, що має більше влади, грошей чи вищий титул. Особливо — у стосунках між чоловіком і жінкою.

Спостерігаючи за деякими чоловіками свого кола, які вважали дружин, доньок, а часом навіть власних матерів мало не своєю власністю, Кріс відчував лише холодне презирство. Його обурювало це зверхнє прагнення панувати, підкоряти, ламати чужу волю й називати покорою те, що мало б бути довірою.

Для графа жінка, незалежно від її походження, статків чи становища, передусім залишалася людиною, гідною поваги. Саме тому, трохи опанувавши себе й ретельно зваживши кожну думку, граф нарешті ухвалив рішення.

Він не стане примушувати Зару. Не стане переслідувати її, тиснути чи вимагати взаємності лише тому, що сам не здатен упоратися із силою власних почуттів. Якщо циганка повернеться до нього — то лише за власним бажанням. Без страху, без сумнівів, без жодного примусу. А якщо ні…

Кріс заплющив очі. Що ж. Значить, така Божа воля. І він буде змушений прийняти її. Навіть якщо це рішення розіб'є йому серце. Навіть якщо після цього йому доведеться все життя носити в грудях біль, про який ніхто не знатиме.

Тривожний стан господаря, звісно ж, не залишився непоміченим для Беннета. Вірний камердинер, однак, пояснював усе хвилюванням графа через можливий замах і раз у раз запевняв його у своїй цілковитій відданості.

Поки господар нервово крокував кімнатою, Беннет спокійно порався біля гардероба, востаннє приводячи до ладу парадне вбрання, яке вже наступного дня мало знадобитися Крісу для прийому гостей.

Попереду на Торнтон-хол чекали неспокійні дні. Гості, бал, світські розмови, музика, сміх. І тисячі усмішок, за якими не завжди можна було розгледіти справжні наміри людей.

Кріс відчув, як втома нарешті починає брати гору над думками. Йому необхідно було хоча б трохи відпочити перед тим, як старовинний маєток остаточно перетвориться на галасливий мурашник із нескінченним потоком карет, шелестом шовку, дзвоном келихів та бездоганною світською привітністю.

Не маючи ані найменшого бажання спускатися до столової, граф наказав подати вечерю до вітальні. Ледве змусивши себе скуштувати кілька закусок, він швидко виконав звичні вечірні приготування й уже майже мимохідь поцікавився у Беннета:

— Де зараз лорд Алекс?

Відповідь камердинера дещо збентежила його. За словами Беннета, віконт нікуди не виїжджав із маєтку. Проте в жодній із загальних кімнат його також не бачили. На вечерю Алекс не з'явився.

Так само, як і Елізабет, яка через хвилювання не могла проковтнути й шматочка. А маленька Кеті, дізнавшись, що сьогодні за столом не буде нікого з рідних, теж вирішила відмовитися від їжі, заявивши з дитячою серйозністю, що невелике голодування, виявляється, навіть корисне для здоров'я.

За інших обставин Кріс, мабуть, не втримався б від усмішки. Та після всіх потрясінь цього дня він уже не мав сил дивуватися новим несподіванкам. Граф лише тяжко зітхнув і махнув рукою.

— Як тільки лорд Алекс з'явиться, негайно скажіть, що я хочу його бачити. — втомлено наказав він.

— Так, мілорде.

Беннет уклонився й вийшов. Кріс залишився сам. Ще мить він стояв посеред кімнати, дивлячись кудись у темряву за вікном. Ніч уже огорнула Торнтон-хол, і лише поодинокі вогники свічок мерехтіли в далеких вікнах.

Граф повільно провів рукою по обличчю. Скільки всього мало статися завтра… І скільки всього могло статися ще до того. Та сили вже залишали його. Кріс опустився на ліжко, маючи намір лише на кілька хвилин заплющити очі.