Глава тридцять дев'ята

Цей поцілунок... Він не був несподіванкою. Він народжувався давно — у випадкових поглядах, що затримувалися довше, ніж дозволяли правила пристойності; у мовчанні, яке дедалі частіше ставало красномовнішим за слова; у боязких доторках, яких обоє вдавали, ніби не помічають. І все ж, коли їхні вуста нарешті зустрілися, це було схоже на подих самої долі. Ніби час на одну благословенну мить перестав існувати.

Під високим скляним склепінням оранжереї, серед пахощів квітів і шелесту листя, зелений світ мовби затамував подих разом із ними. Гілки схилилися над закоханими, перетворюючись на мовчазних охоронців їхньої таємниці, а сонячне проміння, пробиваючись крізь скло, лягало на їхні обличчя золотими відблисками. Світ відступив. Залишилися лише вони. Лише два серця, що вперше наважилися заговорити однією мовою.

Зара більше не боролася. Та невидима сила, що так довго лякала її саму, виявилася не слабкістю. Вона була коханням. Коли Кріс обережно притягнув її ближче, дівчині здалося, ніби вона нарешті знайшла місце, яке весь цей час шукала, сама того не усвідомлюючи. Його обійми були теплими, надійними. У них не було ані примусу, ані нетерпіння. Лише така дивовижна ніжність, що вона відгукувалася болем десь глибоко під серцем.

Дівчина несміливо відповіла на поцілунок. І цього було досить. Світ навколо розчинився. Усі страхи, усі заборони, усі сумніви. Навіть різниця між графом і циганкою перестала існувати. Немов сама доля на одну коротку мить змилостивилася над ними й дозволила забути про все.

Жодна книга, прочитана Зарою, не могла підготувати її до цього. Жоден роман не розповідав, що кохання здатне бути таким чуттєвим, таким ніжним, таким нестерпно справжнім. Вона відчувала його подих, биття його серця, тремтіння рук. І раптом зрозуміла, що найбільше боїться вже не самого кохання. А можливості втратити його.

Саме тоді все змінилося. Наче хтось розірвав невидиму завісу між світами.

Темрява… Холод…. Довгий вузький коридор, затягнутий павутинням… Тьмяне світло кількох свічок… Дві постаті, нерухомі, мов вирізані з мороку… Одна — у довгому чорному плащі тримає маленьку дівчинку. (Кеті?) Дуло пістолета повільно піднімається... І дивиться просто в груди Кріса.

Жах пронизав Зару так раптово, що вона мало не скрикнула. Поцілунок урвався. Тепло щезло, наче його ніколи й не було. Її серце болісно стиснулося. Ні. Це не було маренням. Циганка надто добре знала свій дар. Це було попередження. Невблаганне, невідворотне. Хтось дуже сильно бажав графу смерті. І цього разу небезпека нависла не лише над ним. Під ударом могла опинитися й маленька Кеті.

Зара різко відступила. Її груди важко здіймалися, а пальці тремтіли так сильно, що вона ледве могла їх зімкнути. Фіалкові очі зустрілися з темно-карими. Та тепер дівчина бачила перед собою вже не чоловіка, якого щойно цілувала. Вона бачила людину, яка могла загинути.

Хотіла сказати, попередити, благати його повірити. Та слова так і не вийшли назовні. Її дар... Її прокляття... Мало залишитися таємницею, навіть для нього. Бо, відкривши правду, Зара могла втратити не лише власну свободу. Вона могла втратити самого Кріса.

Не розуміючи причини її раптового страху, граф ніжно притягнув циганку до себе. Так обережно, ніби боявся, що вона розсиплеться від необережного дотику. Його обличчя сховалося у хвилях її чорного волосся. Гаряче дихання торкнулося її шиї. І по всьому тілу дівчини знову пробігла тремтлива хвиля.

— Заро...

Її ім'я злетіло з його вуст майже пошепки, ніби молитва.

— Ох... Заро...

У цьому тихому голосі було стільки ніжності, стільки щастя й такої беззахисної любові, що серце циганки стислося ще дужче. На одну коротку мить їй захотілося забути про все: про видіння, про небезпеку, про власний дар. Залишитися тут, у його обіймах, серед пахощів квітів, там, де існували лише вони двоє.

Та реальність уже простягнула до неї свої холодні руки. Цього не повинно було статися. Їхній поцілунок не був просто слабкістю. Він став межею, переступивши яку вони обоє опинилися над прірвою. Прірвою, створеною не камінням і не землею. Її вирили люди, їхні закони, їхні становища, їхні забобони. Він був графом Вестморлендом. Вона — безрідною циганкою. І жодне почуття не могло змінити цієї жорстокої істини.

Із таким болем, ніби відривала від себе частину власного серця, Зара повільно розімкнула його обійми. Зробила крок назад. Потім ще один. Відстань між ними росла і разом із нею поверталася холодна нестерпна самотність.

Граф дивився на неї так, ніби щойно прокинувся від найпрекраснішого сну й відмовлявся вірити, що той уже розвіявся. У його очах ще жила ніжність, ще палало те саме щастя, яке лише мить тому переповнювало його серце. Та тепер крізь нього дедалі виразніше проступало нерозуміння.

Лише кілька ударів серця тому Зара була в його обіймах, відповідала на його поцілунок, а тепер стояла так далеко, ніби між ними пролягли не кілька кроків, а ціла прірва. І все ж... Її фіалкові очі не брехали. У них і досі жевріло те саме почуття, та сама ніжність, те саме болісне бажання повернути одну-єдину мить назад.

Руки Кріса ще пам'ятали її тепло. Вони мимоволі зависли в повітрі, ніби відмовлялися повірити, що більше не мають права торкатися її. Та простір між ними вже був порожнім. Зара зробила ще один крок назад. Потім ще один. Нарешті різко відвернулася, наче його погляд обпікав сильніше за полум'я. Груди дівчини важко здіймалися. Вона намагалася повернути владу над собою, над власним серцем.