Глава тридцять восьма

Графа не полишало гнітюче відчуття дежавю. Стоячи перед дверима бабусиних покоїв, він раптом знову став тим самим недосвідченим хлопчиськом, який завинив і тепер, затамувавши подих, чекав на сувору догану.

Переступивши поріг столової й, як і минулого разу, не побачивши за столом сухорлявої постаті графині-вдови, Кріс зрозумів усе без жодних пояснень. Звістка про його рішення щодо міс Елтон уже дійшла до бабусі. І вона, вірна своїй непохитній гордості, знову відповіла мовчанням, що промовляло сильніше за найгучніші докори.

Граф повільно вдихнув. Груди стисло так, ніби невидима рука стиснула саме серце. Його долоня лягла на холодну латунну клямку. Відступати було нікуди. Йому знову доведеться схилити голову перед жінкою, яку він любив і поважав понад усе. Та цього разу Кріс уже не був певен, що знайде в її серці прощення.

Втім, зректися власного рішення він теж не міг. Не тепер. Не тоді, коли ім'я міс Елтон перестало бути лише ім'ям. Коли воно оселилося в його думках, проникло в кожен удар серця, стало дорожчим за власний спокій. Він не дозволить їй вдруге зникнути зі свого життя, особливо тепер, коли нарешті наважився чесно визнати те, від чого так довго тікав. Байдуже, чи відповість циганка на його почуття. Байдуже, яку ціну доведеться заплатити. Якщо доля звела його з бабусею в цьому двобої, він не стане відступати.

Зібравши докупи залишки рішучості, граф натиснув на клямку й відчинив двері. Цього разу кімната вже не тонула в напівтемряві. У каміні весело палахкотів вогонь, розсипаючи по стінах м'які золотаві відблиски. Важкі оксамитові портьєри були акуратно підхоплені, а повітря зберігало затишне тепло. Лише широке ліжко під розкішним балдахіном стояло порожнім.

Кріс завмер на порозі. Повільно ступивши вперед, він уважно обвів поглядом кімнату. Порожньо. Це було неможливо. Бабуся не могла залишити маєток, не сказавши йому ані слова. І водночас її ніде не було.

Граф уже хотів покликати служницю, коли з-за високого крісла долинув рівний, спокійний голос:

— Кларисо, принеси папір і чорнило. Мені потрібно написати листа.

Кріс завмер. На одну коротку мить йому здалося, ніби навіть серце перестало битися. Він примусив себе вдихнути й твердо промовив:

— Це я, бабусю.

У відповідь настала тиша. Така густа, що, здавалося, її можна було торкнутися рукою. Лише тихе потріскування дров у каміні порушувало її непорушний спокій. Жодного слова, жодного поруху. Ніби його голос розчинився в теплому повітрі кімнати, так і не досягнувши тієї, до кого був звернений.

Минула хвилина. Потім ще одна. І кожна з них боляче врізалася в серце, гостріше за будь-який докір. Він був готовий вислухати суворі слова. Готовий прийняти холодність, осуд, навіть презирство. Та не це.

Не повне, принизливе небажання навіть визнавати його присутність. У цій мовчанці він раптом перестав бути онуком, перестав бути графом, перестав бути кимось узагалі - лише тінню, не вартою навіть одного погляду. І саме тоді всередині Кріса щось урвалося.

Гнів. Гарячий, стрімкий, нестримний заполонив його всього. Він — граф Вестморленд, чорт забирай, а не хлопчисько, який тремтить перед суворим наставником. Нащадок одного з найдавніших англійських родів, володар земель, що простягалися через увесь Камберленд, людина, чий голос лунав у Палаті лордів.

І, зрештою, чоловік. Господар цього дому. Якщо досі Кріс ніколи не прикривався владою свого титулу, то нині обставини не залишали іншого вибору.

Він повільно випростався на весь зріст, зчепив руки за спиною й високо підвів голову. Коли ж заговорив, його голос був рівний, твердий і незворушний:

— Як граф Вестморленд, я маю повне право розпоряджатися Торнтон-холом на власний розсуд. І приймати до свого дому тих, кого вважаю гідними. На час проведення балу міс Елтон залишиться тут. І це — моє остаточне слово.

Його голос прокотився кімнатою, мов гучний удар церковного дзвона. Не чекаючи відповіді, Кріс різко розвернувся й попрямував до дверей, залишаючи позаду не лише свої слова, а й рішення, яке вже не мав наміру скасовувати.

Лише опинившись у коридорі, граф відчув, як зрадливо підкошуються ноги. Він мимоволі спинився, сперся рукою об холодну кам'яну стіну й на мить заплющив очі.

І тільки тоді прийшло справжнє усвідомлення. Він щойно власноруч переступив межу, за якою вже не було вороття. Сказав слова, яких не можна було повернути назад, кинув виклик єдиній людині, чию волю беззастережно визнавав упродовж усього життя. Віднині їхні стосунки вже ніколи не стануть такими, як були.

Ця думка боліла майже нестерпно. Та навіть крізь цей біль десь у самій глибині душі жевріла непохитна впевненість: інакше він вчинити не міг. Не мав права. Ні перед власною совістю, ні перед тією, чия доля так несподівано й нерозривно переплелася з його власною.

Кріс повільно перевів подих, ніби разом із ним намагався повернути й утрачену рівновагу. Відтепер лише він відповідатиме за своє життя. Не бабуся, не родинні традиції, не тягар титулу - він сам.

І якщо цей шлях виявиться хибним, якщо кожен наступний крок коштуватиме йому надто дорого, він прийме й це. Бо ніколи не пробачив би собі одного — якби дозволив комусь іншому керувати своїм життям. Віднині він сам нестиме відповідальність за кожне своє рішення. І за кожну помилку, хоч би якою гіркою виявилася її ціна.