Глава тридцять сьома

Після сніданку туман за вікнами так і не розвіявся. Він лежав над Торнтон-холом густою сірою пеленою, ховав сад, алеї й далекі пагорби, а дрібна мряка безупинно торкалася шибок. Здавалося, світ за стінами маєтку завмер у безбарвному очікуванні.

Зара теж воліла б завмерти. Але залишатися наодинці з власними думками було ще страшніше. Тому, щойно сніданок закінчився, вона зібрала рештки рішучості й знову запропонувала леді Елізабет свою допомогу.

Будь-яку: перебрати листи, допомогти зі списками, переглянути квіти для прикрашання залів. Хоч годинами рахувати свічки — аби лише не залишатися без діла. Аби не думати, аби не згадувати ранкове дзеркало. Леді Елізабет вислухала її з лагідною усмішкою, а тоді похитала головою.

— Боюся, сьогодні я маю для тебе значно важливіше заняття.

Зара насторожилася.

— Яке, міледі?

В очах молодої леді спалахнув знайомий пустотливий вогник.

— На моє прохання до Торнтон-холу завітає мадам Тюссо.

— Мадам… Тюссо?

— Одна з найкращих модисток, яких я знаю. І не дивися на мене так. — засміялася Елізабет, побачивши Зарине обличчя — Це зовсім не страшно.

— Я й не думала, що страшно.

— Ти маєш такий вигляд, наче я щойно повідомила про приїзд ката.

Зара мимоволі всміхнулася.

— Навіщо вона приїде?

Елізабет здивовано звела брови, наче відповідь була очевидною.

— Через тебе.

— Через… мене?

— Саме так.

Циганка розгублено кліпнула.

— Заро, тобі необхідно мати принаймні дві пристойні сукні, в яких ти зможеш з’являтися в товаристві. Ти моя компаньйонка, а отже, я не дозволю тобі ховатися в тих похмурих убраннях, які ти так вперто вважаєш верхом практичності.

— Але ці сукні цілком…

— Практичні. — закінчила за неї Елізабет — Знаю. Саме тому вони мені й не подобаються.

— Міледі!

Елізабет розсміялася.

— Ох, не сердься. Ти чудово знаєш, що я маю на увазі.

Вона відступила на крок і критично оглянула Зару.

— У тебе така оригінальна зовнішність, а ти вперто вдягаєшся так, ніби прагнеш, щоб тебе не помітили.

Усмішка Зари згасла. Слова влучили надто близько. Елізабет, однак, цього не помітила.

— Хоча, — продовжила вона, зітхнувши — якби все залежало від мене, я взагалі позбулася б половини жіночого гардероба. Усі ці шнурівки, нижні спідниці, нескінченні застібки… Убралася б у сорочку, бриджі й чоботи — і жила б щасливо.

Зара поглянула на неї так, наче молода леді щойно запропонувала проголосити війну короні.

— У… бриджі, міледі?

— Авжеж.

Зара розгублено відкрила рот. Леді Елізабет дзвінко засміялася.

— О, бачила б ти своє обличчя!

— Я лише намагаюся уявити…

— Не намагайся. Краще дочекайся дня, коли це стане звичним.

— Ви справді гадаєте, що жінки колись носитимуть бриджі нарівні з чоловіками?

Елізабет гордо підняла підборіддя.

— Я в цьому переконана.

— Не знаю, що здається неймовірнішим: сама думка чи Ваша впевненість.

— Ти надто звикла до правил, моя люба.

У голосі леді Елізабет усе ще звучав сміх, але погляд раптом став серйознішим.

— А правила не завжди варто дотримуватись. Іноді потрібна неабияка сміливість, щоб дозволити собі бути не такою, як усі.

Зара завмерла. «Бути не такою, як усі» Ще кілька годин тому ці слова завдали б їй болю. Тепер вони прозвучали зовсім інакше. Наче відповідь на запитання, якого леді Елізабет навіть не чула. Зара вже хотіла щось сказати, та молода леді раптом обійняла її. Просто так. Тепло, щиро, без жодної урочистості.

— Не дозволяй мадам Тюссо залякати тебе. — прошепотіла вона й одразу відступила — Вона страшна лише перші пів години.

— Перші?..

Та Елізабет уже сміялася, прямуючи до дверей.

— Побачимося пізніше!

Двері зачинилися. Зара залишилася посеред кімнати з німим запитанням на обличчі. «Перші пів години?..»

Не минуло й години, як циганка зрозуміла, що леді Елізабет безсоромно применшила небезпеку. Двері покоїв розчинилися — і до кімнати увірвався справжній вихор. Чотири жінки внесли із собою стільки коробок, згортків, рулонів тканини, стрічок, мережива й незрозумілих Зарі пристосувань, що за кілька хвилин спокійна вітальня перетворилася на маленьку майстерню.

Зара, яка саме стояла перед пейзажем Грейнсборо, здригнулася й відступила.

— Обережно з шовком!

— Не сюди, Марто, до вікна!