Глава тридцять шоста

Наступний ранок зустрів Зару непроглядним туманом. Він оповив Торнтон-хол важкою сірою завісою, поглинув алеї, дерева й далекі пагорби, залишивши за вікнами лише примарні обриси найближчих гілок. Дрібна мряка ледь чутно торкалася шибок, і від цього тихого, монотонного шелесту здавалося, ніби сам ранок нашіптував щось сумне.

Світ утратив барви. Навіть величні стіни маєтку, ще вчора сповнені голосів, сміху й передсвяткової метушні, тепер здавалися холодними й мовчазними. Сирість просочувалася крізь камінь, крізь скло — і непомітно пробиралася під шкіру.

Зара прокинулася не одразу. Кілька хвилин вона лежала нерухомо, загорнувшись у ковдру й не бажаючи остаточно повертатися зі сну. Там, у тій хиткій межі між ніччю та пробудженням, ще не було ані титулів, ані становища, ані майбутнього. Не було навіть думок. Лише тепло. Та дійсність, як завжди, виявилася наполегливішою.

Циганка розплющила очі. Сіре ранкове світло ледве пробивалося крізь завіси, залишаючи кімнату в напівтемряві. Дівчина неохоче відкинула ковдру, і холод одразу торкнувся ніг. Здригнувшись, вона поспішно взула хутряні капці, а тоді, не втримавшись, стягнула з ліжка вовняне покривало й загорнулася в нього майже до самого підборіддя. Так було тепліше. Хоча б тілу.

Зара підійшла до туалетного столика й сіла перед дзеркалом. Усе вона робила майже машинально. Взяла щітку з різьбленою ручкою, провела нею по довгому волоссю раз, другий, третій… Темні пасма слухняно ковзали між пальцями. Її думки ще блукали десь поміж залишками нічних сновидінь, коли погляд випадково зустрівся з власним відображенням.

Рука завмерла. Зара повільно опустила щітку. З дзеркала на неї дивилася незнайомка. Дівчина нахилилася трохи ближче. Щось було не так. Чи, можливо, навпаки — надто так.

Сіре світло туманного ранку дивним чином пом’якшувало її риси. Зник теплий відтінок шкіри, темне волосся губилося в напівмороку, навіть фіалкові очі здавалися приглушеними.

На якусь коротку, оманливу мить Зара побачила в дзеркалі іншу себе. Світлішу, майже таку, як… Вона затамувала подих. Як вони.

Думка була настільки несподіваною, що спершу циганка навіть не збагнула, чому серце раптом стиснулося. Вона дивилася на своє відображення й бачила дівчину, яка могла б природно стояти поруч із леді Елізабет. Могла б сміятися з Алексом, не дивуючись його доброзичливості. Могла б узяти Кеті за руку — і ніхто сторонній не затримав би на них здивованого погляду. Могла б…

Зара різко відвела очі. «Ні.» Вона скинула покривало з плечей, наче раптом стало задушливо. Білосніжна нічна сорочка ковзнула по тілу, і на її тлі шкіра одразу набула звичного теплого, смаглявого відтінку.

Ілюзія зникла. Так просто. Лише один рух — і дзеркало знову показало правду. Принаймні ту правду, яку світ повторював їй усе життя. Інша, чужа, не одна з них.

Зара повільно піднесла руку й торкнулася плеча. Пальці ковзнули по шкірі. Ще раз. Вона дивилася на себе так пильно, ніби бачила вперше. Темне волосся, смаглява шкіра, високі вилиці, незвичайні очі, колір яких стільки разів змушував незнайомців озиратися їй услід.

Риси, успадковані від матері. Колись Зара любила їх. У дитинстві вона годинами могла сидіти перед маленьким потьмянілим дзеркалом і шукати у власному обличчі мамині риси. Та сама лінія брів, ті самі вилиці, той самий відтінок шкіри.

Мати казала, що вона вродлива. Містер Елтон називав її своєю маленькою красунею. І вона вірила їм. Поки не подорослішала. Поки не навчилася помічати погляди. Поки не почула слова, яких дитина не мала б чути про себе. Поки не зрозуміла, що для багатьох людей її обличчя було не просто обличчям. Воно було знаком, походженням, вироком, винесеним ще до того, як дівчина встигала заговорити.

Зара торкнулася щоки. І вперше за багато років не побачила в дзеркалі матір. Вона побачила лише відмінність. Ту саму, що завжди йшла попереду неї. Ту, через яку привітні усмішки іноді ставали холодними. Через яку її розглядали довше, ніж дозволяла пристойність. Через яку люди вирішували, ким вона є, ще до того, як дізнавалися її ім’я. І тоді в голові народилося одне страшне слово. Якби…

Зара завмерла. Якби її шкіра була світлою, як у леді Елізабет… Якби очі були ясними й блакитними, як у маленької Кеті… Якби волосся відливало золотом, як у лорда Алекса… Якби вона народилася іншою…

Циганка стиснула пальці. «Ні.» Але думка вже пустила коріння. Якби вона була іншою, можливо, світ відносився б до неї по-іншому. Можливо, незнайомі люди не дивилися б так, ніби мали право визначити її ціну одним поглядом. Можливо, їй не довелося б усе життя доводити, що вона вміє читати, думати, відчувати, любити — наче все це було привілеєм, який спершу належало заслужити. Можливо, ніхто не дивувався б її манерам, її знанням, її гідності. Можливо, лорд Алекс учора не витріщався б на неї з таким захопленим подивом…

Зара різко вдихнула. І тоді прийшла думка, від якої всередині все похололо. А Кріс?.. Вона заплющила очі. Не треба. Та було пізно.

Якби вона була іншою… Якби народилася не Зарою, дочкою ромської жінки, а якоюсь міс із доброго англійського роду… Якби могла увійти до бальної зали під руку з братом чи батьком, знаючи, що ніхто не поставить під сумнів її право там бути… Якби її ім’я було записане у тих самих книгах, що й імена жінок, серед яких граф Вестморленд одного дня обиратиме собі дружину… Чи дивився б він тоді на неї інакше?

Дихання збилося. Зара розплющила очі й зустрілася із собою в дзеркалі.