Глава тридцять п'ята

Запаливши люльку, він поволі опустився у старе, вицвіле крісло навпроти вікна. Воно глухо скрипнуло під його вагою, наче старий, вірний свідок минулого, якому знову судилося розділити з господарем тягар спогадів.

Ніч давно вже поглинула околиці. За шибками лежала густа, майже непроникна темрява, у якій зникли обриси дерев, пагорбів і дороги. Та погляд, загострений місяцями терплячого чекання, безпомилково знаходив удалині кілька крихітних вогників. Вони мерехтіли на обрії — далекі, тремтливі, майже примарні, немов самотні маяки посеред чорного моря.

Він завмер, не зводячи з них очей. Торнтон-хол. Навіть подумки ця назва відгукнулася в ньому давнім, добре знайомим холодом. Саме там жевріла причина його безсонних ночей. Там корінилася образа, яку час не зумів ані притлумити, ані стерти. Навпаки — місяць за місяцем вона міцніла, позбавлялася гарячкової люті й ставала чимось значно небезпечнішим: спокійною, холодною, невблаганною рішучістю.

Щовечора, перш ніж дозволити тривожному сну запанувати над ним, чоловік сідав біля цього вікна й дивився на далекі вогні Торнтон-холу. Це стало майже ритуалом — мовчазною розмовою з минулим, у якій не було ані прощення, ані забуття.

Лише помста. Та сьогодні навіть вона здавалася іншою. Бо чекати залишалося недовго.

Усі ходи було прораховано. Кожну дрібницю зважено, кожен крок вивірено з тією холодною точністю, яку здатні подарувати лише місяці терпіння. Незабаром Торнтон-хол засяє сотнями свічок. Його зали наповняться музикою, сміхом і шелестом дорогих суконь; келихи здійматимуть за здоров’я господарів, а гості, засліплені блиском свята, не помічатимуть, як за ошатною завісою розпочнеться останній акт гри, задуманої задовго до цього вечора.

Бал… Ледь помітна усмішка торкнулася тонких вуст. Яка прекрасна нагода. Граф Вестморленд не повинен жити!

Колись сама ця думка розпалювала в ньому лють, змушувала стискати кулаки й прокидатися серед ночі з присмаком ненависті на губах. Тепер усе було інакше. Вона більше не палила. Вона застигла в ньому, мов крижаний клинок.

І не лише граф. Його родина… Його ім’я… Усе те пихате, самовдоволене сімейство, яке колись дозволило собі зневажити, розтоптати, приректи — і продовжило жити так, наче нічого не сталося. Вони заплатять. Усі.

Чоловік неквапливо підніс люльку до губ і затягнувся. На мить жар у чашечці спалахнув багряним вогником, вихопивши з мороку суворі риси обличчя, а тоді знову згас. Тонкий струмінь диму поплив угору й розчинився в темряві, мов примара минулого, що нарешті дочекалася своєї години.

Тепер уже ніщо не мало значення. Ні час, ні страх, ні милосердя. Він чекав надто довго, щоб відступити біля самої мети. І дочекається.

Дочекається тієї миті, коли музика в Торнтон-холі ще лунатиме, свічки ще горітимуть у кришталевих люстрах, а десь серед усього цього блиску граф Вестморленд зробить свій останній подих.

І тоді він дивитиметься. Не відведе очей. Бо деякі борги не повертають золотом. За них платять життям.

Коли ранній зимовий вечір остаточно вступив у свої права й за вікнами Торнтон-холу почала згущуватися холодна синява, Енн нарешті відклала шиття. Її втомлені пальці ще на мить затрималися на тканині, ніби разом із нею служниця мусила відкласти й ту тиху, щиру розмову, що непомітно зігріла душі обох дівчат.

— Я ще повернуся. — пообіцяла вона з усмішкою, підводячись — І тоді Ви вже не відкараскаєтеся від мене так легко.

Невдовзі Енн принесла з кухні піднос із вечерею, поставила його перед Зарою і, побажавши їй доброї ночі, поспішила закінчити решту своїх справ. Двері тихо зачинилися. Зара залишилася сама.

Тиша, що запанувала в кімнаті, була не просто відсутністю голосів. Вона поволі обступила дівчину з усіх боків, мов невидима стіна, за якою кожна думка звучала виразніше, кожен спогад ставав ближчим, а кожен порух серця — болючішим.

Зара перевела погляд на піднос. На порцелянових тарілках парувала вечеря; тонкий аромат свіжого хліба змішувався із запахом теплої страви, а поруч стояла чашка чаю, від якої підіймалася ледь помітна пара. Нічого надприроднього для мешканців такого дому, як Торнтон-хол. Звичайна вечеря, яку тут, певно, ніхто й не подумав би назвати розкішною. Та для циганки вона досі була саме такою.

Зара несміливо торкнулася пальцями краю тарілки. Дивно… Минуло вже вдосталь часу, а вона так і не навчилася сприймати цей достаток як щось звичне. Щодня їй подавали їжу, не питаючи, чи має вона чим за неї заплатити. Щодня перед дівчиною ставили більше, ніж колись вона могла дозволити собі у найкращі часи.

І щоразу десь у глибині душі прокидалося те саме майже дитяче відчуття — наче все це їй лише сниться. Начебто варто простягнути руку необережніше — і сон розтане. Колись…

Зара завмерла. Спогад прийшов несподівано — тихий, теплий, оповитий серпанком років.

Колись мати теж іноді готувала щось особливе. У ті рідкісні вечори їхня маленька оселя наче змінювалася. Від печі розливалося тепло, у повітрі витали незвичні запахи, а маленька Зара крутилася біля матері, нетерпляче зазираючи то до миски, то до горщика й намагаючись вгадати, яке диво ось-ось з’явиться на їхньому столі.

Диво… Тепер це слово здавалося майже смішним. Що там могло бути? Трохи кращий хліб? Яйця? Шматочок м’яса, куплений до свята? Можливо, щось солодке, чого вистачало лише на кілька маленьких шматочків?