Глава тридцять третя

Зара мріяла, аби ця казкова мить ніколи не закінчувалася. Усе довкола здавалося примарним, мов витканим із найтоншого серпанку сну, який так нестерпно не хотілося полишати. Світ за межами цієї кімнати ніби розчинився, залишивши лише тихий шепіт спокою, ніжне тепло й дивовижне відчуття затишку, якого циганка не знала вже багато років.

З легким зітханням вона заплющила очі, бажаючи бодай на мить забути про все. Про втрати, страхи й нескінченні поневіряння. Шовкові ковдри лагідно огортали Зару, немов чиїсь дбайливі руки, і в їхніх ніжних обіймах дівчина почувалася легкою, мов пір'їнка. Їй здалося, ніби вона здійнялася високо понад землею й опинилася серед пухнастих хмар, що колихали її так дбайливо, ніби самі небеса вирішили подарувати їй кілька дорогоцінних митей щастя.

Та раптом, мов спалах блискавки серед безтурботного літнього неба, свідомість пронизала тривожна думка.

«Де Софі?..»

Зара різко розплющила очі й стрімко підвелася на ліжку. Її погляд заметався кімнатою й зупинився на клунках із речами, принесених лакеями, ніби кішка могла дивним чином визирнути з-поміж складених суконь. Але марно. Ні знайомої чорної мордочки, ні звичного плетеного кошика.

Нахмурившись, дівчина зіскочила з ліжка й кинулася до дверей, охоплена єдиним бажанням — негайно знайти свою улюбленицю. Та не встигла вона зробити й кількох кроків, як двері раптом відчинилися, і до вітальні вбігла захекана Кеті, притискаючи до грудей завеликий для неї плетений кошик.

— Міс Заро! — вигукнула вона, ледве переводячи подих — Мені сказали, що відтепер Ви житимете поруч із Ліззі, бо стали її... компа-ньйо-нкою, — старанно вимовила дівчинка незвичне слово, помітно пишаючись власною вимовою — Я побачила, як Біллі з Семом несли Ваші речі, і вирішила сама подбати про Софі.

Підбігши до витонченої канапки, Кеті обережно поставила кошик на шовкову обивку. Ще мить — і кришка відкинулася вбік, а з нього визирнула знайома чорна мордочка. Помітивши господиню, кішка тихенько нявкнула й миттю вистрибнула назовні, м'яко ступаючи до неї.

— О, Софі... — майже пошепки мовила Зара, підхоплюючи її на руки й ніжно проводячи пальцями по оксамитовій шерсті — Я вже боялася, що тебе забули... там.

Вона підвела вдячний погляд на Кеті, і в її фіалкових очах забриніла неприхована теплота.

— Ти навіть не уявляєш, як багато це для мене означає.

— Мені було зовсім не складно, — безтурботно всміхнулася дівчинка, злегка знизавши плечима — Адже ми з Софі давно знайомі.

Із властивою дітям жвавістю вона підскочила до столика з квітами й, нахилившись, глибоко вдихнула їхній солодкий аромат.

— Я така рада, що Вас переселили сюди, міс Заро! — вигукнула Кеті, закружлявши кімнатою, мов маленький безтурботний метелик — Тепер ми зможемо бачитися набагато частіше! Моя кімната зовсім поруч — лише кілька кроків коридором.

Вона недбало махнула рукою в невизначеному напрямку. Зара вже розтулила вуста, щоб відповісти, та не встигла вимовити й слова, як із-за дверей долинув різкий жіночий голос.

— Леді Кетрін! Леді Кетрін! — пролунало владно й нетерпляче, а тоді вже значно тихіше, але не менш роздратовано: — Куди поділося це неслухняне дівчисько?..

Кеті враз знітилася, немов ніжна польова квітка під холодним подихом осіннього вітру. Її життєрадісна усмішка згасла так несподівано, що в Зари враз защемило серце. У погляді дівчинки промайнула тінь смутку, до дивного недоречна для такого юного створіння.

— Перепрошую... — ледь чутно прошепотіла вона й кинулася до дверей.

Тієї ж миті вони відчинилися, впускаючи до кімнати неймовірно вродливу молоду блондинку. З перших секунд своєї появи міс Адамс миттєво заволоділа увагою Зари. Попри простоту свого вбрання, вона зовсім не скидалася на звичайну гувернантку. У кожному її русі відчувалася якась вроджена грація, що дивним чином межувала зі спокусою. Її млосний погляд, бездоганно окреслені рожеві вуста й плавна хода більше пасували б знатній красуні, яка звикла полонити чоловічі серця, аніж вихованці поважного жіночого пансіону.

У цій жінці було щось незбагненне й суперечливе. Наче природа помилково наділила її надто небезпечною красою для тієї скромної ролі, яку вона мала виконувати. Зару несподівано охопило дивне, настирливе відчуття тривоги. Щось у міс Адамс здавалося їй неприродним. Ніби за цією чарівною зовнішністю й привітною усмішкою ховалося щось значно темніше. Щось таке, чому вона поки що не могла дібрати назви.

— Леді Кетрін! Нарешті! Ось і Ви, сонце моє. — проспівала міс Адамс уже зовсім іншим голосом, лагідно всміхаючись дівчинці — Перерва давно закінчилася. Нам слід повернутися до граматики.

— Так, міс Адамс. — слухняно відповіла Кеті й поспішила за двері.

Та перш ніж рушити слідом, гувернантка затрималася на порозі. Її ясно-блакитні очі зупинилися на Зарі, уважно й майже пронизливо вдивляючись у її обличчя. Минуло лише кілька секунд, але вони здалися дивно довгими й напруженими.

У погляді міс Адамс промайнуло щось невловиме — чи то подив, чи то прихована неприязнь, чи, можливо, звичайна цікавість. Та чомусь від цього взору циганці стало не по собі.

Наступної миті гувернантка різко розвернулася, гордо підняла підборіддя й без жодного слова покинула кімнату. Зара залишилася стояти посеред вітальні, міцніше притискаючи до грудей Софі. Дивне, незрозуміле сум'яття повільно оселилося в її серці. Вона й сама не могла пояснити, чому поява цієї вродливої жінки залишила по собі такий неприємний слід.