Глава тридцять друга

Опинившись у теплих обіймах леді Елізабет, Зара завмерла, мов уражена невидимою силою. Її розум уперто відмовлявся приймати очевидне: ця світла, доброзичлива й сповнена життєрадісності молода леді була рідною сестрою графа Вестморленда.

Вони здавалися створеними з різних стихій — як небо і земля, як лагідне світло світанку й принадна таємничість ночі, як весняний подих теплого вітру й непохитна велич стародавніх скель. І все ж у глибині їхніх рис було щось спільне — ледве вловиме, але беззаперечне. Щось таке, що не піддавалося словам, але промовляло голосніше за них.

Усе своє недовге життя Зара знала зовсім іншу аристократію — гордовиту, холодну й відсторонену. Вона звикла до поглядів, які проходили крізь неї, немов крізь порожнечу, до мовчазної зневаги, у якій не було навіть місця для відкритої образи.

У їхніх крижаних очах вона була ніким — безрідною циганкою, яку з незрозумілої примхи долі великодушно прихистив містер Елтон. Її смаглява шкіра здавалася їм доказом чогось ганебного, тінню сумнівного походження, що мов тавро, здатне назавжди відокремити її від вишуканого, але безжального англійського суспільства.

Ні елегантні сукні, ні бездоганно вкладене волосся не могли змінити їхнього вироку. Для представників британського вищого світу її кров залишалася «нечистою» — небезпечною, непередбачуваною, здатною будь-якої миті проявити свою нібито темну сутність.

Саме тому вони трималися осторонь, воліючи звертатися до дівчини лише через посередників, наче навіть слова, сказані безпосередньо, могли заплямувати їхню бездоганну репутацію.

Спочатку ця холодна зверхність ранила Зарине серце значно сильніше, ніж вона готова була собі зізнатися. Дівчина ніяк не могла збагнути, як колір шкіри чи «неблагородне» походження можуть свідчити про приховані вади характеру або ж пороки душі.

Вона старанно вчилася бути чемною, лагідною й незворушною. Ховала свій біль за ввічливою усмішкою, удавала, що не помічає косих поглядів і гострих, мов шпильки, слів, кинених їй услід. Це вимагало від циганки неабиякої мужності, проте іншого вибору в неї не було.

Втім, людська пиха мала свою слабкість. Ті самі люди, які не бажали потиснути їй руку, змагалися між собою за право володіти рідкісними книгами, старовинними виданнями та коштовними томами, гідними найвибагливіших колекцій. І лише книгарня Зари могла задовольнити ці примхи.

Саме завдяки містеру Елтону, який упродовж життя зібрав воістину безцінну бібліотеку, дівчина володіла тим, перед чим схилялися навіть найгордовитіші представники англійської знаті. Він навчив Зару знаходити найрідкісніші екземпляри, вести справи й виживати у світі, що не поспішав приймати її такою, якою вона була.

Та після смерті вітчима ця справа стала для циганки непосильним тягарем. Постачальники почали вагатися, давні знайомі відверталися, а багато хто просто не бажав мати справу з молодою незаміжньою жінкою. Тож вона була змушена вдатися до хитрощів — тонких, обережних, інколи ризикованих, але необхідних для виживання.

Той рік став для дівчини справжнім випробуванням. Він загартував її серце, навчив мовчки зносити приниження, уникати відкритих сутичок і здобувати своє там, де інші давно опустили б руки. Зара виробила своєрідний імунітет до людської жорстокості. А потім...

Потім у її житті з'явився він. Його постать увірвалася в світ циганки несподівано й стрімко, мов перший промінь весняного сонця, що пробивається крізь похмуре зимове небо. Благородні манери, стримана ввічливість і дивовижна людяність цього чоловіка поступово руйнували переконання, які Зара вважала непорушними.

Граф не дивився на неї згори вниз, не бачив у ній ані циганку, ані вигнанку, ані жінку, яка не мала права переступати поріг великосвітських салонів. Він просто бачив її. І цього виявилося достатньо, щоб у душі Зари, яка вже звикла до холоду й самотності, спалахнув крихітний, але впертий вогник надії.

Надії на те, що серед чванливого вищого світу все ж існують люди, здатні дивитися не на походження, а на душу. Люди, які можуть бути привітними навіть із такими паріями, як вона. І тепер, вдивляючись у темно-карі очі леді Елізабет — такі знайомі й разюче подібні до інших очей, що вже назавжди закарбувалися в її пам'яті, — Зара відчула, як той маленький вогник знову оживає.

Він тремтів, був ще надто слабким і несміливим, проте вже не згасав. Можливо, вона помилялася. Можливо, світ, який досі здавався їй холодним і безжальним, приховував у собі набагато більше доброти, ніж дівчина наважувалася припустити. І, можливо... Колись вона навчиться йому довіряти.

Леді Елізабет нарешті розімкнула обійми, проте не відступила ні на крок. Навпаки, вона вп'ялася в Зару своїм уважним темно-карим поглядом. У цій допитливості не було й тіні тієї холодної зверхності, до якої циганка звикла змалку. Лише жива, щира цікавість і майже дитяче захоплення, яке молода леді навіть не намагалася приховати.

Майже цілу хвилину вона мовчки вивчала обличчя своєї нової знайомої, ніби намагалася прочитати в ньому історію її життя — історію, яку досі ніхто не спромігся по-справжньому зрозуміти.

— Ліззі, — озвався граф із легкою, майже поблажливою докірливістю — неввічливо так пильно розглядати людину. Особливо зважаючи на те, що ви з міс Елтон незабаром станете значно ближчими, ніж просто знайомі.

Його спокійний голос, мов легкий подих зимового вітру, розвіяв мовчанку, що запанувала в бібліотеці. Леді Елізабет спантеличено перевела погляд із брата на Зару, ніби намагаючись відшукати прихований зміст у його словах. А вже за мить її темно-карі очі широко розплющилися від несподіваної здогадки. Рум'яне личко осяяла така яскрава усмішка, що кімната наче стала світлішою.