Глава тридцять перша

У той час як Кріс, зрештою, спромігся вгамувати бурю власних думок і надати їм хоч якогось ладу, душа Зари, навпаки, дедалі глибше занурювалася в тривожне сум'яття.

Після тієї чарівної ночі вона вже не впізнавала саму себе. Кожен її подих був пронизаний передчуттям, що граф не відступить, що його вперта, майже небезпечна наполегливість знову й знову шукатиме до неї шлях. І наступного разу дівчина може не знайти в собі сили чинити опір.

Гіркий докір не сходив із серця циганки. Вона картала себе за ту мить слабкості, за те, що піддалася внутрішньому поклику, який вирвав її з тихого затишку нічної кімнати й повів у темряву, сповнену спокус. І все ж у найпотаємнішому куточку душі жевріла вперта думка: те, що сталося, не могло бути випадковістю.

Зару тягнуло до нього з незбагненною, майже фатальною силою. І, судячи з його погляду та глибокого проникливого напівшепоту, граф відчував те саме. Дівчина зніяковіла й, налякана власними почуттями, сховала обличчя в долонях. Це було надто неочікувано. Надто сильно. Серце шалено билося в грудях, немов попереджало: це лише початок. І попереду буде ще багато небезпечних і спокусливих митей... якщо тільки вона негайно не покине Торнтон-хол.

Зара різко звелася на ноги й заходила кімнатою, мов дика пантера, замкнена в золотій клітці. Кожен її крок був сповнений напруження й рішучості знайти бодай найменший привід для втечі. Циганка знала: цей чоловік не з тих, хто легко здається. І лише вагома причина могла змусити його відступити.

Покусуючи тонкі пальчики, Зара переконувала себе, що так буде краще. Вона мусить піти, доки ще не пізно. Мусить уникати його, уникати кожного погляду, кожного випадкового дотику, що міг стати початком чогось значно більшого.

Софі, що поважно розляглася на ковдрах, не зводила з хазяйки уважного погляду. Її чорний пухнастий хвіст час від часу сіпався, немов кішка відчувала ту тривогу, що густою імлою огортала кімнату. Вона ніби розуміла, що хазяйці зараз як ніколи потрібна її підтримка.

Потягнувшись і ліниво позіхнувши, Софі граційно зіскочила з ліжка. Коли ж Зара, змучена внутрішньою боротьбою, майже безсило опустилася в крісло, тваринка неквапливо підійшла й ніжно торкнулася її ніг вологим носиком. У цьому простому жесті було більше розради, ніж у будь-яких словах.

— О, Софі... — з болем прошепотіла дівчина, притискаючи кішку до грудей і ховаючи обличчя в її м'якій шерсті — Ти й уявити не можеш, як мені важко... Як би я хотіла повернутися назад, на Гросвенор-роад, у нашу маленьку книгарню, де були тільки ти, я і тиша сторінок...

Вона важко зітхнула й зазирнула у глибокі сині очі своєї улюблениці.

— Ти ж усе розумієш, чи не так? — циганка опустила Софі на коліна й провела рукою вздовж її гнучкого тільця — Ти завжди відчуваєш більше, ніж інші. Як тоді, у випадку з містером Фостером. Дарма я того злощасного вечора не звернула уваги на твоє хвилювання і не замкнула книгарню раніше...

Слова згасли, залишивши по собі лише гіркий осад. Минуле вже не змінити. Софі зручно вмостилася на колінах дівчини й тихо замуркотіла. Сині оченята кішки поволі зімкнулися, ніби прохаючи хазяйку довіритися їй. Цей спокій поступово огортав і саму Зару. Вона заплющила свої фіалкові очі й глибоко вдихнула... ще раз... і ще... доки не відчула, як напруга поволі почала відступати.

Зара ніколи не була фаталісткою. Але тепер їй здалося, ніби сама доля невидимою рукою вела її до цього моменту.

«Чому ще тоді, влітку, граф опинився саме біля мого будинку? Чому Фостер обрав саме ту мить для свого жорстокого кроку? І яким дивом маркіз Шевальє розгледів мене в тому метушливому натовпі? Чи не було все це ланцюгом подій, сплетених вищою силою?»

І та ніч... місячна, тиха, сповнена дивного поклику... Зара ніби знову відчула той невидимий поштовх, що змусив її залишити кімнату й піти назустріч невідомому.

У всіх цих випадках, здавалося, не було жодної логіки. Але саме вони стали поворотними моментами її життя. Адже інколи сенс подій відкривається не відразу. Спершу все може здаватися безглуздим і випадковим. Та з часом усе стає на свої місця, і тоді ти починаєш розуміти шлях, який привів тебе до моменту «тут і зараз».

Після сніданку Бетті повідомила, що сьогодні буде зайнята підготовкою до балу й зможе навідатися лише увечері. Тож Зара залишилася наодинці зі своїми думками в тісному полоні чотирьох стін.

Години тягнулися нестерпно повільно. Вона не знаходила собі місця, ламала руки, кусала губи, відчуваючи себе пташкою в золотій клітці. Але й вийти з кімнати циганка не наважувалася, боячись знову натрапити на графа або ж зловити на собі сторонні зверхні погляди.

До вечора її сили були вичерпані. Голова розколювалася від болю, тіло нило від напруги. Ледь торкнувшись вечері, Зара поспішила до ліжка, сподіваючись, що забуття стане її порятунком. Та сон не приходив.

Збуджений розум не бажав коритися, знову й знову повертаючи дівчину до тих самих думок і відчуттів. Вона переверталася з боку на бік, прагнучи бодай на мить забутися, втекти від болю, що стискав голову, немов залізний обруч.

Зара майже благала небеса про спокій. Але ті мовчали. І лише тоді, коли на обрії зажеврів холодний передзимовий світанок, її змучений розум, нарешті, здався. Напруга відступила, думки згасли, і дівчина, виснажена внутрішньою боротьбою, занурилася в глибокий рятівний сон.