Глава тридцята

Кріс так глибоко поринув у власні думки, що навіть не почув, як двері Зеленої вітальні тихо рипнули. На порозі з'явився Алекс. Обвівши поглядом кімнату, віконт одразу помітив брата, який сидів біля вікна з розгорнутою книгою на колінах. На його вустах промайнула ледь помітна, майже тріумфальна усмішка. Він знайшов того, кого шукав. І, здається, саме в ту мить, коли той уже більше не міг тікати від самого себе.

Алекс безшумно переступив поріг і так само тихо зачинив за собою двері. Ледь чутне клацання замка вирвало Кріса зі світу спогадів. Він здригнувся, підвів голову й, побачивши брата, лише тихо зітхнув. У цьому зітханні не було ні досади, ні роздратування. Лише покірне прийняття неминучої розмови.

Алекс неквапливо підійшов до дивана й сів поруч. Кілька секунд він мовчав, уважно вдивляючись у знайомі риси обличчя.

— За сніданком ти був сам не свій, Крісе. — нарешті промовив віконт.

У його голосі не було ані крихти насмішки. Лише щира братня турбота.

— А та усмішка... — Алекс ледь примружився — Вона сказала мені значно більше, ніж ти, мабуть, хотів.

Він усміхнувся.

— Не хочеш розповісти?

Кріс повільно перевів на брата погляд. Уперше за довгий час у його очах не було звичної стриманості. Лише взір людини, яка втомилася приховувати правду.

— Лише якщо пообіцяєш, що ця розмова залишиться між нами.

Алекс навіть не замислився.

— Слово джентльмена.

Після короткої паузи він додав уже зовсім тихо:

— І слово брата, який завжди стоятиме поруч.

На обличчі Кріса з'явилася вдячна усмішка. Він на мить заплющив очі, ніби набирався сміливості.

— Я дуже довго не міг зрозуміти самого себе...

Його голос звучав незвично спокійно.

— У мені постійно боролися дві людини. Одна твердила, що я мушу керуватися розумом. Інша... вперто слухала лише серце.

Граф коротко всміхнувся.

— І я роками був переконаний, що перемагає саме розум.

Кріс підвів погляд до вікна.

— А сьогодні зрозумів... Він помилявся.

Запала мовчанка. Таке мовчання буває лише тоді, коли людина збирається вимовити найважливіші слова у своєму житті.

— Моє серце вже давно зробило свій вибір.

Голос графа став тихішим.

— Просто я вперто відмовлявся це визнавати.

Він опустив очі.

— Я не знаю, коли саме це сталося. Можливо, ще тоді, коли вона доглядала мене. Можливо, значно пізніше. Та тепер знаю напевно... Воно б'ється лише для неї. І заради неї.

Останні слова прозвучали майже пошепки. І водночас... Ніколи ще Кріс не говорив так упевнено. Наче разом із цим зізнанням із його душі впав величезний камінь. Стало легше дихати, легше думати. Наче людина, яка довго блукала в густому тумані, нарешті побачила перед собою дорогу.

Усередині нього народилася дивна, майже незнайома сила. Граф більше не хотів тікати. Хотів боротися.

Алекс мовчав. Почуте не стало для нього несподіванкою. Ще під час їхньої попередньої розмови віконт здогадався, що все давно перестало бути звичайною симпатією. Він жодного разу не бачив міс Елтон. Та вже передчував той день, коли йому доведеться познайомитися з дівчиною, через яку його брат дивився на світ зовсім іншими очима.

— І що тепер? — тихо запитав він.

Запитання повисло між ними. Воно було простим і водночас найважчим із можливих. Бо обидва чудово розуміли: правду сказати легко, набагато важче - жити з її наслідками.

Між графом Вестморлендом і міс Елтон лежала прірва. І не одна. Походження, становище, закони суспільства, обов'язок перед родом. І жоден із цих мурів не можна було зруйнувати одним лише бажанням. Єдиним мостом між двома такими різними світами залишалося почуття.

І після минулої ночі Кріс уже майже не сумнівався, що воно народилося не лише в його серці. Саме тому він більше не мав права відступити. Залишалося лише вірити, що доля не виявиться надто жорстокою.

— Не знаю. — чесно відповів граф після довгого мовчання.

На його вустах промайнула сумна усмішка.

— Здається, уперше в житті я не маю жодного плану.

Він тихо засміявся.

— І це мене зовсім не лякає.

Кріс на мить замовк.

— Я хочу лише одного - бути поруч із нею. Скільки дозволить доля.

Граф відвів погляд. Його голос став майже нечутним.

— Дивитися в її фіалкові очі... І одного дня наважитися зробити те, чого не зміг зробити цієї ночі.

Алекс повільно видихнув.

— То ось звідки взялася твоя усмішка...

Він похитав головою, всміхаючись уже відкрито.

— Я розумів, що щось сталося. Але навіть не здогадувався, наскільки все... серйозно.