Глава двадцять дев'ята

Наступного ранку Кріс прокинувся значно пізніше, ніж зазвичай. Та цього разу він навіть не здивувався. Ніч, що минула, була надто незвичайною, надто хвилюючою, надто небезпечною для спокою його серця.

М'яке ранкове світло вже давно наповнило спальню, лагідно торкаючись важких портьєр, полірованих меблів і темного дерева стін. Усе довкола виглядало таким звичним, таким незмінним...

І лише він сам більше не той чоловік, яким був учора ввечері. Граф повільно підвівся на лікті й провів долонею по обличчю, ніби намагався остаточно відокремити сон від дійсності. Марно. Варто було лише заплющити очі — і перед Крісом знову поставала вона. Міс Елтон.

Циганка стояла у сріблястому місячному сяйві, загорнувшись у темну вовняну ковдру, а її великі фіалкові очі дивилися на нього з тим самим тривожним подивом, який не давав йому спокою від самої ночі.

«Вона не може поїхати». Думка виникла несподівано. Не як примха, не як бажання, а як рішення, тверде й непохитне. Він мусить знайти причину. Будь-яку, але таку, яка не принизить її, не образить її гідності й не стане проявом його влади.

Бо дозволити міс Елтон так само раптово зникнути з його життя, як вона в ньому з'явилася, означало б добровільно зректися чогось незрівнянно більшого, ніж проста прихильність.

Вона врятувала його. І не лише тоді, коли виходила після поранення. Міс Елтон врятувала те, що він уже давно вважав безповоротно втраченим - власне серце, яке роками було замкнене за міцними мурами стриманості, обов'язку й самотності.

Скільки разів за ці роки молоді леді, одна прекрасніша за іншу, намагалися привернути його увагу. Вони усміхалися, кокетували, будували хитромудрі пастки, дозволяли випадкові дотики, красномовні погляди й напівнатяки, від яких будь-який інший чоловік давно втратив би голову. Та Кріс щоразу залишався байдужим. Не тому, що був холодним. Просто жодна з них не торкнулася його душі.

А міс Елтон... Їй не довелося робити нічого. Жодного кокетства, жодної удаваної усмішки, жодної хитрощі. Лише один відкритий погляд. Один-єдиний, і всі мури, які він так старанно вибудовував навколо власного серця, почали повільно руйнуватися.

Одягаючись до сніданку, Кріс майже не помічав присутності Беннета. Камердинер, як завжди, вправно допомагав господареві, застібаючи жилет, поправляючи комір сорочки, подаючи сюртук. Та думки графа були далеко звідси.

Він знову й знову стояв у нічному саду. Перед очима поставала кожна мить тієї зустрічі. Він бачив, як Зара нерішуче переступає поріг, ніби не вірить, що двері справді відчинилися. Як завмирає, вперше побачивши нічний Торнтон-хол. Як місячне світло торкається її обличчя. І як вона дивиться на нього.

Тоді йому справді здалося, що перед ним не жінка. Ні. Звичайна смертна не могла бути настільки... неземною. У сріблястому сяйві вона нагадувала радше лісову мавку зі стародавніх легенд — мовчазну, тендітну, майже нереальну. Здавалося, варто було простягнути руку — і видіння розтануло б у місячному світлі, залишивши після себе лише тихий смуток.

Саме тому він так і не наважився доторкнутися до неї. Не через страх відмови. Через страх зруйнувати диво, через страх прокинутися.

— Ваша милосте?..

Тихий голос Беннета несподівано повернув його до реальності. Кріс кліпнув очима. Лише тепер він помітив, що камердинер уже закінчив свою роботу й із неприхованим подивом дивиться на господаря.

— Дякую, Беннете.

Граф коротко кивнув, узяв рукавички й неквапливо вийшов із кімнати. Двері за ним тихо зачинилися. Камердинер ще кілька секунд стояв нерухомо, а потім повільно похитав головою. За всі роки служби він добре навчився розуміти свого господаря. Сьогодні в його очах він побачив те, чого не бачив ще ніколи.

Не втому, не тривогу і навіть не гнів. Це був погляд чоловіка, чиє серце нарешті перестало належати лише йому самому.

— Оце так... — пробурмотів Беннет, ледь усміхнувшись собі під ніс.

А вже за кілька хвилин, прямуючи до кухні, він подумки перебрав із десяток найправдоподібніших пояснень такої дивної поведінки графа. І кожне з них здавалося йому дедалі цікавішим за попереднє. Бо якщо вже навіть незворушний граф Вестморленд почав дивитися кудись крізь людей і мовчати довше, ніж говорити... То в Торнтон-холі, безперечно, назрівали дуже цікаві події.

Кріс повільно крокував довгим коридором Торнтон-холу, настільки занурений у власні думки, що навколишній світ майже перестав для нього існувати. Спогади про минулу ніч не відпускали його ні на мить. Вони огортали свідомість легким серпанком, віддаляючи від знайомих стін, від ранкового гамору, від звичних турбот.

Граф ішов майже машинально, не помічаючи ні лакеїв, які шанобливо поступалися дорогою, ні покоївок, що поспішали зі своїми щоденними обов'язками.

— Доброго ранку, Ваша милосте.

Як і щоранку, Мердок чемно схилив голову. Та граф пройшов повз, навіть не озирнувшись. Він просто не почув. Дворецький здивовано провів господаря поглядом, але нічого не сказав. У такому самому відстороненому стані Кріс переступив поріг столової.

— Доброго ранку!

Теплі голоси рідних ніби вирвали його зі сну. Він кліпнув очима й нарешті по-справжньому побачив людей, що сиділи за столом. І відразу завмер. Серед них була графиня-вдова.