Глава двадцять восьма

Лише опинившись у напівтемному коридорі, Кріс нарешті зміг глибоко й полегшено зітхнути. Здавалося, варто було дверям кабінету зачинитися за його спиною, як разом із ними там залишилася й невидима напруга, що кілька хвилин стискала груди.

Ще зовсім недавно присутність міс Адамс у Торнтон-холі здавалася графові цілком невинною обставиною. Тепер же він мимоволі відчував настороженість, яку не міг ані пояснити, ані позбутися. У цій молодій жінці приховувалося щось небезпечне — не грубе й відверте, а ледь вловиме, мов тонка шовкова сітка, що непомітно обплутує свою здобич, поки та ще не здогадується про пастку. А для чоловіка його становища, його прізвища й статків подібна необережність могла коштувати надто дорого.

Саме про таких жінок колись застерігала його бабуся. Спогад про ту недавню, бурхливу суперечку постав перед ним із дивовижною ясністю. Графиня-вдова, незмінно пряма у своїх судженнях, тоді говорила про жінок, наділених найнебезпечнішою зброєю — красою, чарівністю та холодним, безжальним розрахунком. Вона не раз повторювала, що саме така суміш здатна зруйнувати навіть найміцніший чоловічий характер. Колись її власний чоловік заплатив надто високу ціну за захоплення вродливим личком і кокетливою усмішкою. Відтоді графиня-вдова ніколи не втомлювалася нагадувати онукові, що найнебезпечніші пастки рідко мають страхітливий вигляд. Навпаки — вони майже завжди спочатку викликають приємні відчуття.

Тепер Кріс подумки подякував долі за те, що йому вистачило здорового глузду стримати власні емоції. Втім, існувала й інша причина — значно глибша й сильніша, — яка не дала б графові можливість піддатися навіть найдосконалішому кокетству.

Його серце вже належало іншій. І навіть якщо доля ніколи не дозволить їм бути разом, Кріс знав одне: поки кожна його думка й кожен подих належать міс Елтон, жодна інша жінка не зможе пробудити в ньому тих почуттів, що жили в його душі від першої миті їхньої зустрічі.

Саме тому граф був безмежно вдячний братові, який так вчасно вирвав його з цієї дивної й несподівано небезпечної розмови.

— Це те, про що я думаю? — з легкою іронією поцікавився віконт, коли вони неспішно рушили довгим коридором у бік столової.

Кріс непомітно озирнувся через плече, переконуючись, що поблизу нікого немає. Лише тоді, стишивши голос майже до шепоту, відповів:

— Значно більше, ніж здається на перший погляд. Дякую, Алексе… Ти навіть не уявляєш, наскільки доречною була твоя поява.

Він легко поплескав брата по плечу. Простий, майже непомітний жест говорив більше, ніж будь-які слова.

— Так я й подумав, коли побачив вас. — усміхнувся віконт — У тебе був вигляд людини, яку ось-ось заманять у добре розставлену пастку. Схоже, міс Адамс зовсім не така проста, як здавалося спершу.

На вустах Кріса майнула ледь помітна посмішка.

— Не все те золото, що блищить. — тихо промовив він — Миловидне личко й лагідний голос ще не свідчать про чистоту серця. Інколи саме за ними ховається найнебезпечніша зброя.

— Чудово тебе розумію, брате. — кивнув Алекс.

Кілька кроків вони пройшли мовчки. Нарешті Кріс заговорив знову, і цього разу його голос прозвучав спокійніше.

— Проте тобі не варто було хвилюватися. Навіть якби міс Адамс пустила в хід усі свої чари, вона однаково не досягла б бажаного.

Алекс не став перепитувати. Йому не були потрібні пояснення. Віконт і без того давно зрозумів, чиє ім'я брат ніколи не вимовляв уголос, коли мова заходила про власне серце. Не сказавши більше ні слова, Алекс коротко, але міцно обійняв його за плечі. У тому мовчазному жесті було більше братньої підтримки, ніж могли висловити найщиріші слова. За мить на його обличчя знову повернулася звична безтурботна усмішка. Саме тоді вони зупинилися перед важкими дверима столової.

Кріс теж зібрався з духом. На його обличчі з'явився спокійний, майже безтурботний вираз, гідний господаря Торнтон-холу. Він не мав жодного бажання дозволити рідним побачити бурю, що досі вирувала в його душі. А надто — відповідати на запитання, які неодмінно пролунали б, якби хтось бодай на мить зазирнув за ту бездоганну маску стриманості, під якою він так відчайдушно приховував своє серце.

День довгоочікуваного балу невпинно наближався, і леді Елізабет, якій належало приймати гостей у Торнтон-холі, ледве стримувала переповнену серце радість. Усі її думки були поглинуті майбутнім святом. Здавалося, вона прокидалася й засинала, думаючи лише про нього.

Для цієї нагоди юна леді замовила цілий гардероб у мадам Тюссо — найславетнішої модистки Лондона, — і тепер щодня з нетерпінням чекала появи екіпажів із довгоочікуваними скринями, наповненими розкішними сукнями, стрічками, рукавичками та витонченими капелюшками.

Уже за два тижні до маєтку мали почати прибувати перші гості, і до того часу кожна дрібниця мусила бути доведена до досконалості. Понад дві сотні найшанованіших родин Англії відповіли згодою на запрошення Торнтонів. Отже, на початку грудня величний Торнтон-хол мав перетворитися на справжнє серце світського життя — сповнене дзвону карет, шелесту дорогих суконь, привітних поклонів, жвавих розмов і безперервного руху.

Щоб гідно прийняти таку кількість гостей, потрібно було значно більше рук, ніж мав маєток у звичайні дні. Тож Мердок без зайвих вагань розіслав посланців до навколишніх сіл, наказавши найняти всіх, хто бажав чесно заробити під час великого свята.