Глава двадцять сьома

Граф не залишав свого кабінету до самого вечора. Ще вдень він наказав Мердоку нікого не впускати й не турбувати його без крайньої потреби. Старий дворецький лише мовчки вклонився, звиклий до того, що інколи господареві необхідно залишитися наодинці зі своїми думками.

За високими стрілчастими вікнами поволі згущалися зимові сутінки. Сніг і далі безшумно вкривав землю, а в просторому кабінеті панувала така тиша, що єдиним звуком залишалося тихе потріскування дров у каміні.

Кріс намагався працювати. Він розгортав важкі рахункові книги, переглядав листування з орендарями, уважно вдивлявся в сухі рядки фінансових звітів, ставив позначки на полях. Та незабаром мусив визнати очевидне.

Жодне слово не затримувалося в його пам'яті. Одне й те саме речення він перечитував знову й знову, поки зрештою з прикрим роздратуванням не закрив книгу й не відсунув її на край письмового столу.

Марно. Усі думки вперто поверталися до короткої розмови з лікарем Вотсоном. Лише кілька сказаних мимохідь слів. "Міс Елтон... приблизно за тиждень зможе залишити Торнтон-хол."

Здавалося б, нічого несподіваного. Від самого початку її перебування в маєтку було лише вимушеним прихистком. Вона одужувала, а отже, мала повне право поїхати. Так переконував здоровий глузд. Так підказувала логіка. І все ж...

Щоразу, коли Кріс повторював собі цю просту істину, відчував всередині болісне спустошення. Він повільно відкинувся на високу спинку крісла й довго дивився на вогонь. Полум'я ліниво танцювало в каміні, освітлюючи темні дубові панелі, золотаві корінці книжок і портрети його предків, що мовчазно спостерігали за ним із високих стін.

Та навіть цей затишний жар не міг зігріти його думок. Граф пильно вдивлявся в язики полум'я, ніби сподівався, що вони складуться у відповідь, яку він так відчайдушно шукав. Та відповідь не приходила.

Натомість перед внутрішнім зором знову й знову виникало одне й те саме обличчя, темні кучері, фіалкові очі, загадкова усмішка. І той дивний спокій, що завжди оточував міс Елтон, навіть тоді, коли життя безжально випробовувало її на міцність.

Кріс заплющив очі. Він більше не хотів обманювати самого себе. Його тягнуло до тієї циганочки. Не через її вроду, хоча вона безперечно була вродливою. Не через загадковість, хоча навколо цієї дівчини її було більш ніж достатньо. Його приваблювала її душа, її мужність, її незламна гідність та здатність однаково спокійно зустрічати і горе, і надію.

За все своє життя граф не зустрічав жінки, яка викликала б у ньому настільки глибоку повагу. І якби... Якби доля бодай трохи виявилася милосерднішою... Якби Зара належала до того ж кола, що й він... Кріс не вагався б ані хвилини. Він попросив би її руки.

Ця думка прийшла так несподівано, що він різко розплющив очі. Саме в цьому й полягала жорстока насмішка долі. Життя майже ніколи не дарує людині того, чого вона прагне найбільше. Натомість воно ставить її перед вибором, у якому немає правильного рішення. Лише біль, лише втрата, лише обов'язок, що змушує мовчки зрікатися бажань власного серця.

Кріс добре знав: він ніколи не зречеться свого титулу. Не тому, що дорожив ним. І навіть не через величезні статки. Цей титул належав не лише йому. Він був спадком довгого ряду поколінь, які століттями берегли честь свого роду. Кожен із них залишив після себе ім'я, землю, маєтки, людей, за яких ніс відповідальність.

І Кріс не мав права стати тим, хто обірве цей ланцюг. Графський титул був даром і водночас — найважчим із усіх обов'язків. Він визначав не лише становище джентльмена в суспільстві, а й усе його життя. Кожне сказане слово, кожен необачний крок, кожне рішення. І навіть... Кого він сміє покохати.

Багато хто заздрив аристократам. Їхнє життя здавалося казкою. Розкішні бали, ошатні екіпажі, шовки, діаманти та фамільні палаци. Люди бачили лише сяйво кришталевих люстр. Та майже ніхто не здогадувався, що за цим блиском ховаються невидимі кайдани.

Коли згасали свічки у бальній залі, починалася справжня праця. Безкінечні рахунки, договори, орендарі, звітність, господарські суперечки, утримання десятків будівель, сотень слуг, тисяч акрів землі.

Кожен бал, яким так захоплювалося світське товариство, коштував величезних грошей. Кожна нова сукня для леді, кожен прийом, кожна запалена свічка. За всім цим стояли довгі години копіткої праці.

Саме тому більшість свого часу Кріс проводив не серед музики й танців, а за письмовим столом. Люди називали його одним із найбагатших графів Англії. Та вони ніколи не бачили, скільки безсонних ночей коштував цей достаток.

Іноді графу здавалося, що він схожий на білку, яка без кінця біжить усередині величезного колеса. Він працював щодня, ухвалював десятки рішень, дбав про добробут маєтку, ніс відповідальність за кожного, хто жив на його землях. Та хоч як швидко він рухався вперед, життя вперто повертало його до того самого місця.

І вперше за багато років Кріс дозволив собі подумати про те, про що раніше не наважувався навіть мріяти.

Що сталося б... Якби хоча б на один день він перестав бути графом? Якби хоч ненадовго зміг стати просто чоловіком, який має право слухати не голос обов'язку, а голос власного серця?

Саме тієї миті, коли думки Кріса знову почали невблаганно повертатися до болісних роздумів, тишу кабінету порушив ледь чутний стукіт у двері. Граф невдоволено звів брови. Він цілком виразно наказав Мердоку нікого до себе не впускати.