Глава двадцять шоста

Одужання Зари, на диво, проходило швидко. Минуло лише кілька днів, а вона вже могла впевнено стояти біля високого вікна без жодної опори, вдивляючись у засніжений парк, що розкинувся поруч із Торнтон-холом. Пекучий біль у горлі безслідно зник, слабкість поволі відступала, а кожен новий ранок повертав дівчині сили, яких вона вже так давно не мала.

Циганка щиро раділа своєму одужанню. Не тому, що знову відчувала смак життя, а тому, що кожен прожитий день наближав її до тієї миті, коли вона зможе залишити цей величний маєток.

Попри всю великодушність графа Вестморленда, Зара не дозволяла собі забути, ким була насправді. Їй не місце серед цього мармуру, золота й кришталевих люстр, серед людей, чиї імена вимовлялися з пошаною по всій Англії.

Та щойно вона думала про від'їзд, серце стискалося від безсилля. Куди йти? Де шукати прихистку? Чим заробляти на життя? Її маленької книгарні більше не існувало. Дім було втрачено. Рідних вона не мала. Жодної людини, до якої можна було б постукати серед зимової ночі й попросити про допомогу. Запитань ставало дедалі більше, а відповіді вперто ховалися десь за холодною білою імлою майбутнього.

Одного зимового ранку Зара стояла біля вікна, милуючись великими лапатими сніжинками, що повільно кружляли в морозному повітрі, мов білі пір'їнки. Весь парк був укритий свіжим снігом, і природа, здавалося, затамувала подих у величній тиші.

Раптом у двері тихенько постукали. Покоївки саме не було, і дівчина мимоволі опустила погляд на себе. Сіра ситцева сукня, яку люб'язно позичила Бетті, все ще трохи незграбно сиділа на її худорлявій постаті. Проте навіть вона здавалася справжньою розкішшю після нескінченних днів, проведених у нічній сорочці.

Зара поспіхом пригладила пальцями свої неслухняні темні кучері й, намагаючись надати голосу впевненості, промовила:

— Увійдіть!

Двері відразу ж розчинилися. До кімнати, немов маленький вихор, увірвалася Кеті, міцно притискаючи щось до грудей. Її великі блакитні очі світилися такою непідробною радістю, що, здавалося, навіть похмуре небо за вікном стало світлішим.

— Доброго дня, міс Заро! Я така рада, що Вам уже краще! — весело защебетала дівчинка — Міс Адамс дозволила мені зробити невеличку перерву, і я одразу прибігла до Вас. Погляньте лишень, що я принесла!

Не чекаючи відповіді, Кеті жваво застрибнула на ліжко й тріумфально підняла руку догори. Її усмішка була такою щирою й безтурботною, що Зара мимоволі усміхнулася у відповідь.

— Вітаю тебе, Кеті. — лагідно мовила вона, підходячи ближче — То міс Адамс — твоя нова гувернантка?

Від довгого стояння ноги знову неприємно затремтіли, і дівчина обережно присіла поруч із маленькою гостею. Софі, яка мирно дрімала на ковдрі, ліниво розплющила одне око, оцінила ситуацію прискіпливим котячим поглядом і, переконавшись, що небезпеки немає, знову солодко замуркотіла.

Лише тепер Зара звернула увагу на те, що саме принесла Кеті. Гральні карти. Ось що викликало стільки дитячого захвату.

— Так, міс Заро. — охоче відповіла Кеті — Вона зовсім не така сувора, як міс Локвуд. У міс Адамс дуже добре серце. Її розповіді можна слухати без кінця, а пояснює вона так, що все стає зрозумілим одразу. Це зовсім не схоже на уроки міс Локвуд.

— Кожна гувернантка має свої методи. — усміхнулася Зара — Але, гадаю, міс Адамс має ще одну перевагу — молодість. Молоді люди зазвичай легше знаходять спільну мову з дітьми й не бояться вигадувати щось нове. Хіба не так?

— О, це щира правда! — весело засміялася Кеті, вправно тасуючи карти — Я просто обожнюю наші уроки! Вони такі цікаві!..

Вона раптом замовкла, ніби щось пригадала.

— Мені здається... міс Адамс приблизно такого ж віку, як і Ви.

Ці прості слова несподівано боляче торкнулися душі Зари. На якусь мить у її серці промайнула гірка думка про те, яким могло б бути її власне життя, якби доля виявилася бодай трохи милосерднішою. Та вже наступної миті вона прогнала її геть. Минулого не повернути.

— Бачу, Кеті, ти сьогодні прийшла підготовленою. — Зара тепло усміхнулася, дивлячись на карти — Не хвилюйся, я пам'ятаю нашу домовленість. Обіцяю, сьогодні відкрию тобі всі свої секрети. Готова?

Кеті так енергійно закивала кучерявою голівкою, що кілька темних локонів розсипалися по її щоках. Незабаром вони вже сиділи зовсім близько одна до одної, повністю захоплені грою. Раз по раз кімнату наповнював дзвінкий дитячий сміх, до якого дедалі частіше приєднувався тихий, але щирий сміх самої Зари. У ці хвилини циганка вперше за довгий час забула про свої тривоги.

Саме тому дівчата не почули ані тихого стуку у двері, ані ледь відчутного скрипу старих петель, ані майже безшумних кроків. Кріс, який увійшов до кімнати разом із лікарем Вотсоном, мимоволі зупинився на порозі.

Перед ним постала зовсім інша картина, ніж та, яку він звик бачити протягом останніх днів. Замість виснаженої, смертельно блідої дівчини, що нерухомо лежала серед подушок, перед ним сиділа Зара — жива, усміхнена, захоплена грою з Кеті. Її фіалкові очі знову світилися теплом, а на щоках заграв легкий рум'янець. Циганка сміялася так щиро й невимушено, що графові на мить здалося, ніби разом із її сміхом кімнату наповнило саме життя.

Він навіть не одразу усвідомив, що завмер на місці. Лікар Вотсон поруч із ним також з подивом вдивлявся у свою пацієнтку. Ще якихось кілька днів тому вона не мала сил навіть підвести голову з подушки, а тепер її рухи знову стали легкими й природними. Зникла виснажлива блідість, поступившись місцем здоровому рум'янцю, а в кожному жесті відчувалася життєва сила, яка невблаганно поверталася до молодого організму.