Глава двадцять п'ята

Наступні кілька днів Кріс із впертістю людини, що звикла наказувати власному серцю, намагався будь-що заглушити думки про виснажену циганку, яка лежала поверхом вище, у гостьових покоях. Він переконував себе, що має значно важливіші турботи, ніж перейматися долею випадкової гості. Та варто було бодай на мить відволіктися від справ — і перед очима знову поставав її блідий, мов віск, профіль, тонкі риси обличчя й незвичайні фіалкові очі, що навіть у гарячковій слабкості не втратили своєї дивної глибини.

На щастя, здоров'я міс Елтон помітно поліпшувалося. Це означало, що йому більше не доведеться вигадувати нових приводів, аби щогодини навідуватися до її кімнати. Бетті сумлінно доповідала про кожну, навіть найменшу зміну в стані хворої, а граф лише стримано кивав, відчайдушно намагаючись приховати, з якою нетерпеливістю ловить кожне її слово.

Отже, настав час остаточно зануритися в роботу. Усі справи необхідно було владнати до того, як передсвяткова метушня остаточно поглине Торнтон-хол. Запрошені організатори вже господарювали в маєтку так, ніби жили тут роками. Ледве не щохвилини вони приносили Крісові нові папери, рахунки, креслення, кошториси й безкінечні списки того, без чого, на їхню думку, урочистість просто не могла відбутися.

— Підпис тут, мілорде...

— І тут, якщо дозволите...

— Це новий кошторис...

— Новий? — крізь стиснуті зуби перепитав граф — Учора ж ви запевняли мене, що попередній був остаточним.

— Лише незначні зміни, мілорде...

«Незначні...» — з гіркою іронією подумав він, переводячи погляд на цифри, які день у день росли на очах. Зрештою, відчувши, що терпіння ось-ось урветься, Кріс коротко роздав необхідні розпорядження й відправив усіх до містера Вентворта.

Здавалося, із кожним новим ранком Торнтон-хол наповнювався ще більшою кількістю незнайомців. Одні без кінця тягали меблі, інші голосно сперечалися щодо прикрас, треті щось вимірювали, стукали молотками, шаруділи тканиною, перегукувалися сходами. Старовинний маєток, який колись дихав величною тишею, тепер нагадував велетенський вулик.

Бували хвилини, коли граф цілком серйозно шкодував, що взагалі погодився влаштовувати цей бал. Особливо тоді, коли черговий рахунок опинявся перед його очима. Та варто було лише згадати Ліззі... Її щиру усмішку, той майже дитячий захват, що освітив її обличчя, коли вона дізналася про майбутнє свято, і всі сумніви відступали. Ні. Він не мав права забрати в сестри ту радість, якої доля так довго її позбавляла.

Ліззі була гідна того, щоб уперше з'явитися перед найкращим товариством Англії з усією пишністю, що належала її становищу. Він зробить усе можливе, аби вона знайшла чоловіка, який не лише відповідатиме її походженню, а й подарує їй щастя, якого вона заслуговувала. Навіть якщо за це доведеться заплатити власним спокоєм.

Занурившись у господарські книги, Кріс годинами звіряв цифри, пригадував прохання орендарів, підраховував витрати, намагався визначити, що можна відкласти, а без чого маєток не переживе зими. Статки танули на очах, мов сніг під першим весняним сонцем.

«Аби тільки вистачило до весни...» — вкотре подумав він — «А там, можливо, Господь подарує нам трохи перепочинку.»

За вечерею до нього незмінно приєднувалися Ліззі, Кеті та Алекс. Лише графиня-вдова й далі вперто не залишала своїх покоїв, ніби сама присутність онука була для неї надто тяжким випробуванням.

Кріс чудово розумів, що повинен попросити вибачення. Розумів уже давно. Та щоразу, коли ноги приносили його до бабусиних дверей, незрозуміла тривога стискала груди невидимим обручем. Рука вже тягнулася до дверного молоточка... і безсило опускалася.

«Скажи це...» — наказував він собі — «Просто скажи. Перед тобою не ворог на полі бою. Це лише твоя бабуся.»

Лише... Проте вимовити кілька простих слів виявилося надто важко. Недавня сварка, мов густа чорна хмара, зависла між ними, не дозволяючи зробити бодай крок назустріч. Та одного непогожого вечора, коли непроглядний туман знову огорнув Торнтон-хол, а вітер із сумним виттям бився об старі вікна, Кріс нарешті втомився тікати від самого себе. Хильнувши чарку бренді, радше для хоробрості, ніж для задоволення, він рішуче попрямував до покоїв графині-вдови.

Стукіт у двері прозвучав напрочуд гучно. Минуло кілька довгих секунд і лише тоді з-за дверей долинуло тихе, стримане:

— Увійдіть.

Кріс заплющив очі лише на мить. «Господи... дай мені терпіння.» Він глибоко вдихнув і відчинив двері.

У кімнаті панувало приглушене світло. Полум'я каміна повільно танцювало на стінах, відкидаючи золотаві відблиски на високу постать графині-вдови. Вона лежала на ліжку, дивлячись на вогонь із тією незворушною величчю, яка не залишала її навіть у немочі.

— Можна? — тихо запитав Кріс.

У відповідь — мовчанка. Ні слова. Ні кивка. Навіть погляду. Попри слабкість, графиня-вдова зберігала поставу справжньої королеви, і ця мовчазна гідність була красномовнішою за будь-які докори.

Кріс вирішив сприйняти її мовчання як дозвіл. Тихо зачинивши двері, він кілька секунд нерухомо стояв на місці, збираючись із думками, а тоді повільно підійшов ближче.

— Мердок сказав, що ти нездужаєш... — почав він, насилу ковтаючи клубок, що раптом підступив до горла — Тож... я прийшов провідати тебе.