Глава двадцять четверта

Після відходу Кеті кімнату огорнула тиша. Така глибока, що Зара виразно чула власне дихання й тихе потріскування дров у каміні. Вона довго лежала, дивлячись на стелю, прикрашену витонченою ліпниною. Химерні візерунки перепліталися між собою, ніби прагнули скластися у відповідь на запитання, яке невпинно тривожило її душу.

Відвари лікаря та поживний бульйон нарешті почали діяти. Жар більше не випалював тіло, горло майже перестало пекти, а болісна ломота відступила, залишивши після себе лише приємну втому. Звісно, слабкість ще не зникла. Та це вже була не та безпорадна кволість, яка кілька днів поспіль приковувала її до ліжка, а звичайне виснаження після важкої недуги.

Отже, вона зможе підвестися. Мусить. "Якщо я справді хочу залишити цей маєток, то повинна почати рухатися." Ця думка стала єдиною опорою, за яку Зара вперто трималася. Адже піти потрібно і якнайшвидше. Особливо тепер, коли варто було лише заплющити очі, як перед нею поставало його обличчя. Спокійне, вольове, небезпечно привабливе. А разом із ним — той проникливий погляд темно-карих очей, від якого серце дивно стискалося щоразу, коли граф опинявся поруч.

Ніколи раніше вона не відчувала нічого подібного. "За інших обставин..." На її вустах майнула сумна усмішка. За інших обставин вона, мабуть, кинулася б у це почуття так само сміливо, як кидаються в бурхливу річку, не замислюючись, чи вистачить сил виплисти. Та між ними лежала безодня. Не проста різниця у статках чи вихованні. Прірва.

Він — один із найвпливовіших аристократів Англії. Вона — циганка без дому, без титулу, без імені, яке мало б бодай якусь вагу у світських салонах. Такі світи не перетинаються. І навіть якщо доля допустила їхню випадкову зустріч, вона ніколи не дозволить їм залишитися поруч. Саме тому Зара мусила піти, поки серце не перестало слухатися голосу розуму.

Вона рішуче сіла на ліжку і повільно спустила ноги на підлогу. Прохолодний паркет торкнувся босих ступнів, змусивши її ледь здригнутися. Глибоко вдихнувши, Зара обережно звелася на ноги. Світ миттю захитався. Стіни попливли перед очима, сонячне світло потемніло, ніби його затулила грозова хмара. У вухах загуло, а серце шалено закалатало.

Зара лише встигла схопитися за край ліжка, перш ніж безсило опуститися назад на постіль. Повітря обпікало легені. "Ні..." — вперто заперечила вона сама собі, заплющуючи очі - "Я не настільки слабка."

Кілька довгих хвилин Зара лежала нерухомо, прислухаючись до власного серця. Повільно... Удар за ударом... Пульс нарешті заспокоївся, запаморочення відступило. Лише тоді вона знову сіла, цього разу значно повільніше.

Обережно тримаючись за край ліжка, дівчина випросталася. Ледь помітне похитування змусило її завмерти. Та непритомність більше не поверталася. "Бачиш?" — подумки всміхнулася вона сама собі - "Ти можеш."

Один крок. Ще один. Ще... Кожен рух вимагав неймовірних зусиль, але саме в цих зусиллях народжувалося давно забуте відчуття свободи. Вона більше не була безпорадною полонянкою власного тіла. Вона йшла. Нехай повільно, нехай лише кілька кроків, але йшла.

Діставшись стіни, Зара сперлася долонею на прохолодну поверхню й заплющила очі. На її вустах мимоволі з'явилася усмішка. "Перший крок завжди найважчий..."

Саме цієї миті двері рішуче відчинилися. Бетті, як завжди тримаючи в руках срібний піднос, завмерла на порозі. Її погляд спершу впав на порожнє ліжко, потім — на дівчину, що стояла біля стіни.

— Міс Елтон!.. Господи Всемилостивий! Що Ви робите?

У її голосі було стільки щирого переляку, що Зара ледве стримала усмішку.

— Я... лише трохи вправляюся. — винувато відповіла вона, поки служниця, відставивши тацю, вже поспішала підтримати її під лікоть — Не можу ж я лежати вічно.

— А якби ви впали? А якби вдарилися? — бурмотіла Бетті, майже силоміць допомагаючи їй повернутися до ліжка — Що б я тоді сказала господареві?

У цих словах було більше турботи, ніж докору і це мимоволі зігріло серце Зари. Коли покоївка нарешті трохи заспокоїлася, дівчина лагідно торкнулася її руки.

— Не сердься, Бетті. Зі мною справді все гаразд. Просто мені дуже хотілося підійти до вікна. Маю відчуття, що краєвид звідти неймовірний.

Та не встигла вона договорити, як груди раптом здригнулися від нового нападу кашлю. Бетті миттю схопила з підноса невеличку порцелянову мисочку, наповнену густою світло-бурою сумішшю. Вона скептично подивилася на її вміст.

— Ось, міс Елтон... Ми приготували ліки точно за вашим рецептом. Щоправда... якщо чесно, я й досі не можу збагнути, як ця дивна суміш узагалі здатна допомогти.

Зара тихо всміхнулася.

— А тепла вода є?

— Так.

— Тоді, будь ласка, розчини у ній одну ложку... і подай мені.

Бетті швидко виконала прохання. Коли перший ковток теплого напою торкнувся її пересохлого горла, Зара відчула, як по тілу повільно розливається приємне тепло. Але народжувалося воно не лише від цілющих трав. Було в цьому щось значно важливіше. Приємне усвідомлення того, що вона й досі не втратила здатності подбати про себе.

Заплющивши очі, циганка мовчки відкинулася на подушки, дозволяючи лікам почати свою неспішну роботу. А десь у глибині душі вже зріла нова рішучість. Сьогодні вона зробила свої перші кроки. А це означало, що день, коли вона залишить Торнтон-хол, став ще трохи ближчим.