Глава двадцять третя

Зара задумливо стежила за дрібними порошинками, що повільно кружляли в косих променях полуденного сонця. Вони безтурботно танцювали у золотавому сяйві, немов крихітні духи світла, та її погляд лише необдумано спостерігав за ними. Насправді ж думками циганка була далеко від цієї розкішної кімнати.

Перед її внутрішнім зором знову поставало мужнє, вродливе обличчя графа Вестморленда. Вона виразно бачила той загадковий, майже непроникний погляд, яким він зустрів її, переступивши поріг. Здавалося, темно-карі очі графа проникли крізь усі її захисні мури, торкнулися найпотаємніших куточків душі й пробудили щось незнане, від чого кожна жилка її тіла тремтіла, немов струна.

Зара заплющила очі й відчула, як щоки спалахнули гарячим рум'янцем. Милостивий Боже... Він бачив її майже без одягу! Побачив розпатлане волосся, безпорадність, слабкість... Який невимовний сором!

Хотілося розчинитися в сонячному світлі, стати однією з тих золотавих пилинок, зникнути без сліду, аби ніколи більше не зустрічатися з графом. Як вона тепер зможе дивитися йому у вічі?

Дівчина безсило відвернулася й ледь чутно застогнала. Донедавна єдиним чоловіком, який мав бодай якийсь вплив на її життя, був вітчим. Вона ніколи не дозволяла стороннім наблизитися до себе настільки, щоб пізнати ті почуття, про які так багато шепотілися її ровесниці. Звісно, чоловічі погляди не раз затримувалися на її обличчі чи постаті. І навіть попри власну недосвідченість Зара чудово розуміла: захоплення, що читалося в їхніх очах, було далеким від невинної симпатії.

Та поруч із графом усе ставало інакшим. Не було тієї липкої настирливості, яку вона звикла бачити в чужих очах. Не було жадібного бажання привласнити чи підкорити. Натомість між ними ніби простяглася невидима нитка — тендітна, незбагненна. Зара не могла пояснити цього дивного відчуття, але кожного разу прагнула затримати його бодай ще на одну мить.

І саме це лякало найбільше. Серце калатало дедалі швидше, ніби передчуваючи небезпеку. "Треба тікати звідси, — рішуче сказала собі циганка — Поки ще не пізно..."

Та куди? Доля відібрала в неї майже все. Не залишилося ні дому, ні книгарні, ні колишнього життя. Лише гордість... і Софі. При самій згадці про улюбленицю Зара різко розплющила очі.

Вони ніколи не розлучалися надовго. І тепер, коли кішки не було поруч, дівчині здавалося, ніби хтось вирвав із її душі маленький, але надзвичайно важливий шматочок. Та не встигла тривога остаточно заволодіти дівчиною, як двері ледь чутно прочинилися.

До кімнати безшумно ковзнула чорна тінь. Помітивши господиню, Софі миттю застрибнула на ліжко й почала наполегливо тертися холодним носиком об її долоні, голосно муркочучи від задоволення.

— Софі! — радісно скрикнула Зара — Де ж ти була, моя мандрівнице?

Лагідно погладжуючи шовковисту шерсть, вона мимохіть перевела погляд до дверей. Звідти несміливо визирали двоє великих блакитних очей.

Зрозумівши, що її помітили, Кеті повільно переступила поріг і сором'язливо зупинилася біля крісла.

— Безмежно вдячна вам, леді Кетрін. — хриплувато мовила Зара, усміхаючись із щирою теплотою — Я була певна, що саме ви зумієте знайти Софі. І на знак моєї вдячності готова відповісти на будь-яке ваше запитання.

Дівчинка ніяково опустила очі.

— Міс Заро... прошу вас... не називайте мене «леді Кетрін». Коли чую це від вас... мені чомусь дуже незручно.

На устах циганки з'явилася м'яка усмішка.

— Гаразд. Тим паче після того, що ти для мене зробила.

Вона простягнула худорляву руку.

— Будемо друзями... Кеті?

Обличчя дівчинки миттєво осяялося щастям. Вона несміливо стиснула простягнуту долоню, але майже відразу відступила на крок. Зара помітила цей обережний рух і лагідно всміхнулася.

— Не хвилюйся. Це залишиться тільки між нами. Ніхто не дізнається про нашу маленьку таємницю.

І крадькома підморгнула.

— О ні, міс Заро... я боюся зовсім не цього. — поспішила пояснити Кеті — Мені... наказали... не підходити до вас близько...

Голос її затих. Зара відразу зрозуміла все без зайвих слів. З дівчинкою вже встигли провести сувору виховну бесіду й, очевидно, під загрозою покарання заборонили навіть наближатися до неї.

У грудях неприємно защеміло. "Наче я прокажена..." — з гіркотою подумала циганка. Втім, навряд чи цей наказ міг належати самому графові. Він неодноразово приходив до її кімнати, незважаючи на застороги лікаря.

«Надто часто...» — несподівано промайнула думка, від якої її серце знову стрепенулося. Отже, причина крилася в комусь іншому.

Перед уявою Зари одразу постали холодні, пихаті аристократи з незворушними обличчями, які звикли оцінювати людей лише за титулами, статками та походженням. Для них той, хто не належав до їхнього кола, був невидимкою, негідною навіть випадкового погляду.

Зара сумно зітхнула. За роки, проведені в книгарні, їй довелося зустріти чимало подібних людей. Усміхнені, бездоганно виховані, вони легко могли приховати свою зневагу за ввічливими словами. Тож циганка надто добре знала, чого слід чекати від вищого світу.

Зара з жалем подивилася на Кеті. Серце стислося від болю за це тендітне, світлооке дитя, якому судилося зростати серед людей, чиї холодні правила виявилися важливішими за людське співчуття. Глибоко зітхнувши, циганка тихо відкашлялася й лагідно промовила: