Глава двадцять друга

Після сніданку, сердечно попрощавшись із Сержем і взявши з нього обіцянку неодмінно зустрітися на балу з нагоди Дня народження Елізабет, Кріс знову скочив на Вітра. Разом із містером Вентвортом він вирушив у черговий об'їзд орендарських господарств.

Попри передзимову паморозь, день видався напрочуд ясним. Від учорашньої холодної мряки не лишилося й сліду. На високому блакитному небі не було жодної хмаринки, а сонце щедро розливало своє золоте проміння над англійськими пагорбами, поволі розтоплюючи ранковий іній. Сріблясті кристали танули на пожовклій траві, перетворюючись на прозору росу, що переливалася всіма барвами веселки.

Озеро, яке тихо дрімало біля підніжжя Торнтон-холу, ввібрало у свої води всю небесну блакить. Старовинний парк, ще недавно вкритий густим смарагдовим листям, тепер простягав до неба оголені віти, ніби благав сонце подарувати йому ще бодай крихту тепла перед довгою зимою.

Високо над землею кружляли зграї птахів. Їхні дзвінкі крики розліталися далеко над полями, ніби вони й самі прагнули насолодитися останніми лагідними днями. Зовсім скоро усе навколо сховається під білою ковдрою снігу, яка місяцями не дозволить землі побачити сонячне світло.

Пізня осінь в Англії мала свою особливу, майже величну красу. Здавалося, природа робила останній глибокий вдих перед довгим зимовим сном. Удень вона ще могла зігріти землю млявими сонячними променями або щедро напоїти її затяжними дощами, але варто було сутінкам опуститися на поля, як холод починав поволі заявляти про свої права. То лапатий мокрий сніг торкався пожухлого листя, то сріблястий серпанок осідав на гілках і траві, перетворюючись до ранку на крихку білу паморозь.

Усе живе поспішало завершити свої приготування до суворої пори. Птахи й звірі невтомно поповнювали запаси, ніби відчували, що незабаром холод безжально відріже їх від звичних джерел поживи. Селяни також не гаяли часу. По вінця наповнені стодоли пахли свіжим сіном, а льохи й комори ломилися від зерна та кормів, яких мало вистачити на довгі місяці холоднечі.

Ще змалку Кріс кожного листопада супроводжував батька під час таких поїздок. Покійний граф незмінно повторював, що обов'язок справжнього землевласника — не лише збирати ренту, а й особисто пересвідчитися, чи готове кожне господарство пережити зиму. Якщо ж хтось опиниться в скруті, лорд повинен простягнути руку допомоги ще до того, як біда перетвориться на лихо.

— Добробут одного господарства — це цеглина в добробуті всього графства. — часто говорив він — Якщо впаде одна стіна, з часом може похитнутися весь дім.

Саме ці слова Кріс пам'ятав краще за будь-які інші батьківські настанови. Покійний граф був для нього не лише батьком, а й наставником, прикладом справжнього аристократа, який чесно служив людям, довіреним його опіці. Кріс на власні очі бачив, як той роками невтомно працював, розширюючи володіння роду, зміцнюючи господарство та примножуючи достаток своїх земель.

Недаремно орендарі згадували покійного графа з майже синівською любов'ю. А після його смерті поклали свої сподівання на молодого спадкоємця, впізнаючи в ньому той самий твердий характер, мудрість і почуття відповідальності. І Кріс був готовий зробити все, аби не зрадити цієї довіри.

Цього разу ані дощ, ані бездоріжжя не завадили візитам. Забувши про ранковий головний біль, граф із невичерпною енергією переїжджав від одного двору до іншого. Він уважно вислуховував кожного господаря, розпитував про врожай, худобу, запаси кормів, стан будівель, а подекуди й про сімейні клопоти. Не існувало дрібниць, які здавалися б йому негідними уваги.

Недивно, що після кожної такої розмови люди проводжали свого лорда з теплом у серці. Для більшості з них він був не холодним аристократом, а справедливим господарем, який знав поіменно своїх людей і щиро дбав про їхній добробут.

Занурившись у справи, Кріс зовсім утратив лік часу. Лише покидаючи останнє господарство, він підвів очі до неба й із прикрістю помітив, що сонце вже торкається обрію. Якщо негайно не вирушити назад, ніч наздожене їх ще дорогою.

Втім, його турбувала зовсім не можливість заблукати. Ці землі він знав краще, ніж власні долоні. Значно небезпечнішим був холод, який із заходом сонця стрімко посилювався. Відкрита земля швидко віддавала денне тепло морозному повітрю, і температура тут падала значно швидше, ніж у містах із їхньою кам'яною забудовою. А надвечір цей контраст ставав особливо відчутним.

Лише тепер Кріс із досадою поглянув на свій легкий плащ. Вранці, спокусившись лагідним сонцем, він навіть не подумав узяти тепліший одяг. Подумки дорікаючи собі за необачність, граф сильніше пришпорив коня.

Вітер дедалі гостріше різав обличчя, а холод пробирався крізь тканину плаща, стискаючи груди крижаними пальцями. Кріс уже не милувався ані пурпурово-золотим заходом сонця, що палав над обрієм, ані першими зорями, які одна за одною запалювалися на темніючому небі. Єдине бажання поглинуло всі його думки — якомога швидше опинитися біля каміна, відчути живе тепло вогню й зігріти задубілі руки кухлем гарячого грогу.

Та холод усе ж випередив його. Коли попереду, нарешті, вималювалися знайомі обриси Торнтон-холу, Кріс майже не відчував пальців. Руки задубіли так, що насилу втримували повіддя. Ледве дочекавшись, поки Вітер зупиниться біля головного ґанку, граф спритно зіскочив на землю, передав повіддя конюхові й, ледь відчуваючи затерплі ноги, швидким кроком попрямував до гостинно освітлених дверей замку, звідки вже назустріч йому линуло омріяне тепло.