Глава двадцять перша

Похмурий сльотавий вечір непомітно перейшов у таку ж непривітну ніч. За вікнами Торнтон-холу вітер жалібно стогнав у голих кронах дерев, а дощ уперто шурхотів по шибках, ніби прагнув нагадати мешканцям маєтку про свою присутність. Слуги раз у раз підкидали дрова до камінів, не дозволяючи вогкому холоду заволодіти старовинним будинком.

Після вечері родина Торнтонів давно розійшлася по своїх покоях. Стомлені слуги зібралися на кухні, де над мисками гарячої юшки та кухлями елю жваво обговорювали новини дня, ділилися плітками й будували найсміливіші припущення щодо загадкової міс Елтон. Та в одній з кімнат першого поверху світло все ще не гасло.

Там, біля майже догорілого каміна, сиділи двоє старих друзів. І світ за межами цього кабінету тимчасово перестав для них існувати. Вони давно втратили лік годинам. Втім, як і келихам. Рідкісна нагода побути разом випадала їм нечасто. Обов'язки, маєтки, справи, відповідальність і нескінченні турботи безжально крали час, який колись належав лише дружбі.

Сьогодні ж доля неначе повернула їм кілька годин із безтурботної молодості. Тож друзі говорили, згадували, сперечалися, сміялися. І щедро допомагали спогадам добрим алкоголем. Графин із шотландським віскі спорожнів уже давно. За ним капітулювала пляшка бренді. А потім, здається, ще одна.

— Серже-е... — урочисто почав Кріс, насилу зосереджуючи погляд на другові — Я тобі к-колись казав... що я твій вічний боржник?

Маркіз ліниво моргнув. Потім підняв вказівний палець, ніби намагався виконати складний математичний підрахунок.

— Разів... сто...

— Точно сто?

— Або сто два... Я вже не впевнений...

Кріс замислився над цією інформацією з усією серйозністю людини, для якої питання державної ваги щойно стало особистим викликом. Потім загадково усміхнувся.

— Тоді це буде... сто третій.

— Дуже шляхетно з твого боку — кивнув Серж із поважним виглядом.

Після чого обидва кілька секунд мовчали, немов щойно обговорили надзвичайно важливу дипломатичну угоду. Нарешті Кріс опустив погляд на свій келих. Той був порожній. Граф насупився. Ця обставина його щиро здивувала. Кріс потягнувся до графина. Теж порожній.

— Зрада... — пробурмотів він.

— Безсумнівно. — підтримав маркіз, із захватом позіхаючи.

— І хто це зробив?

— Підозрюю, двоє джентльменів сумнівної репутації.

Кілька секунд вони дивилися один на одного, а потім дружно розсміялися. Сміх луною розлетівся кабінетом, змішуючись із потріскуванням дров. Вперше за багато днів Кріс сміявся по-справжньому. Без тягаря на серці, без страху, без болю. Просто тому, що поруч був друг.

Зрештою Серж важко підвівся з крісла. Світ навколо негайно хитнувся і маркіз мужньо дочекався, поки підлога перестане рухатися.

— Думаю... нам варто завершувати цей надзвичайно важливий дипломатичний саміт.

— Розумна думка... — погодився Кріс.

Він озирнувся довкола й лише тепер помітив, наскільки потемніло в кабінеті. Вуглини в каміні ледве жевріли, свічки майже догоріли, а за вікнами панувала глибока ніч.

— Мені дуже прикро, друже, — промовив Серж, намагаючись одягнути піджак — Але завтра я мушу відбути.

Усмішка Кріса трохи згасла.

— Розумію.

Маркіз нарешті впорався з рукавами й рушив до дверей. Точніше, спробував рушити. Після коротких переговорів із власною рівновагою йому це все ж вдалося.

— Серже!

Той озирнувся.

— Якщо я колись зможу для тебе щось зробити...

Маркіз лише махнув рукою.

— Облиш.

Але в цьому короткому слові було більше тепла, ніж у найдовших промовах. Друзі обмінялися поглядами. Вони знали одне одного надто давно, щоб потребувати зайвих пояснень.

Коли джентльмени нарешті покинули кабінет, годинник уже давно вибив північ. Коридори Торнтон-холу потонули в напівтемряві. Лише де-не-де тремтіли вогники нічних ламп. Тож двом друзям довелося добиратися до своїх покоїв майже навпомацки, щоразу переконуючись, що підлога чомусь поводиться значно менш передбачувано, ніж кілька годин тому. І якщо випадковий нічний свідок побачив би, як граф Вестморленд та маркіз Шевальє із надзвичайно серйозними обличчями намагаються перемогти сходи, які вперто не бажають стояти рівно, він би навряд чи повірив, що ще вдень ці двоє керували маєтками, приймали важливі рішення та викликали повагу половини вищого світу.

Наступного ранку Кріс прокинувся з таким головним болем, ніби в його черепі всю ніч невтомно працювала ковальська кузня. Яскраве сонячне світло, що проникало крізь не до кінця засунуті портьєри, безжально вдарило по очах. Граф болісно скривився і схопився за скроні.

— Господи...

Він ненавидів цей стан. Ненавидів власну слабкість. Ненавидів усвідомлення того, що знову дозволив собі випити значно більше, ніж варто було. Найбільше ж зараз йому хотілося натягнути ковдру на голову, забути про титул, обов'язки та цілий світ і не залишати ліжко щонайменше тиждень.