Глава двадцята

Титул графа ніколи не був для Кріса лише гучним звертанням чи прикрасою до імені. Він означав обов'язок, відповідальність, постійну готовність ставити потреби інших вище за власні бажання. Навіть тоді, коли серце рвалося в зовсім інший бік, він мусив залишатися таким, яким його виховали: стриманим, розсудливим, бездоганним.

Того дня Кріс усією душею прагнув бути поруч із міс Елтон. Натомість він сидів верхи і разом із містером Вентвортом методично об'їжджав свої володіння. Граф терпляче вислуховував скарги орендарів, розпитував про врожаї, уважно кивав у відповідь на прохання та обіцяв розібратися з кожною проблемою. Його обличчя випромінювало звичний спокій і впевненість людини, яка тримає все під контролем.

І ніхто не здогадувався, що думки його були за багато миль звідси — у гостьовій кімнаті Торнтон-холу, де на широкому ліжку лежала виснажена хворобою дівчина. «Чи навідував її сьогодні лікар Вотсон? Чи не забула Бетті про ліки? А що, як вона вже прокидалася і шукала мене поглядом?..»

Кріс непомітно стиснув повіддя. На одну коротку мить йому захотілося розвернути Вітра й помчати додому, залишивши позаду обов'язки, звіти, прохання орендарів і весь тягар свого становища. Лише до неї.

Та здоровий глузд, вихований роками дисципліни, вкотре переміг. Граф залишився. Слухав, усміхався, вирішував проблеми. Але кожна хвилина тягнулася болісно повільно. Здавалося, навіть сама погода вирішила випробувати його терпіння.

Коли сутінки нарешті почали огортати поля та гаї, джентльмени дійшли згоди відкласти решту візитів до наступного дня. І тоді Кріс більше не стримувався. Назад він гнав Вітра швидше, ніж дозволяла розсудливість.

Мряка била в обличчя, вітер рвав поли плаща, а холод обпікав шкіру. Та графові було байдуже. У думках він уже бачив Торнтон-хол, тепло каміна, золотаві відблиски свічок. І її.

Ледь спинивши коня біля парадного входу, Кріс кинув повіддя конюху й широким кроком рушив до будинку.

— Доброго вечора, Ваша милосте. — як завжди бездоганно ввічливо привітався дворецький — Дозвольте Ваш плащ та капелюх.

— Доброго вечора, Мердок. — коротко відповів Кріс, навіть не сповільнивши кроку.

Він не дозволив зняти з себе ані мокрого плаща, ані рукавичок. Його вела одна-єдина думка: переконатися, що з міс Елтон все гаразд.

Біля дверей гостьової кімнати граф несподівано зупинився. Рука завмерла на клямці. І раптом він усвідомив, що боїться. Не за неї. За себе. За те, що побачить. За те, що знову відчує.

Кріс тихо прочинив двері. Кімнату вже поглинав вечірній присмерк. Лише дві свічки на тумбі та полум'я каміна кидали на стіни м'які золотаві відблиски. Бетті сиділа в кріслі з в'язанням у руках і ледь чутно ворушила губами, немов вела якусь нескінченну розмову сама з собою. Поруч стояв кошик Софі, хоча самої кішки ніде не було видно.

Та все це втратило значення в ту ж мить. Бо погляд графа знайшов її. Міс Елтон лежала нерухомо серед білосніжних подушок — тендітна, мов порцелянова статуетка, і водночас дивовижно сильна навіть у своїй безпорадності.

Темні кола під її очима ще не зникли остаточно, але сіруватий відтінок шкіри вже поступився місцем ледь помітному рум'янцю. Життя поверталося до циганки, а разом із ним поверталася і надія. Така ж крихка, як полум'я свічки.

Кріс повільно ступив до кімнати, машинально зминаючи у руках вологий циліндр.

— Як вона? — пошепки запитав він.

— Кілька разів приходила до тями, Ваша милосте. — так само тихо відповіла Бетті — Але ненадовго. Я дала їй бульйон і відвар, який залишив лікар Вотсон.

Граф лише кивнув. Його погляд не відривався від дівчини.

— Якщо Ви тут, мілорде... чи можу я відлучитися? — несміливо озвалася покоївка — Від самого ранку нічого не їла.

Кріс мовчки зняв плащ і передав його разом із капелюхом.

— Іди. Повечеряй як слід. І віднеси мої речі Беннету. Не поспішай. Я пошлю за тобою, коли буде потрібно.

Бетті поспішно присіла в реверансі, забрала речі й зникла за дверима. Тепер вони залишилися наодинці.

Кріс підійшов до каміна і простягнув до вогню закляклі руки. Та навіть полум'я не могло зігріти його так, як одна лише думка про те, що міс Елтон жива.

Погляд графа знову повернувся до ліжка. Невидима сила раз по раз тягнула його до цієї дівчини. Що в ній такого? Скільки жінок він зустрічав у світських салонах. Скільки захоплених поглядів ловив. Скільки вишуканих усмішок бачив. Та жодна з них не змогла зробити з ним того, що вдалося цій гордій циганці.

Вона не намагалася його зачарувати, не шукала вигоди, не грала ролей. Її фіалкові очі здавалися надто щирими для брехні. У ті рідкісні миті, коли їхні руки випадково торкалися одна одної, дівчина здригалася й відсахувалася так, ніби той дотик обпікав її.

Хіба так поводиться жінка, яка розставляє сіті? Слова бабусі знову озвалися в пам'яті:

«Ти ще надто мало знаєш цей світ, Крістофере...»

Можливо. Але себе він знав добре. І розумів, що те, що оселилося в його серці, не було ані примхою, ані швидкоплинним захопленням. Це було щось значно глибше, тривожніше, небезпечніше. І невідворотніше.