Глава дев'ятнадцята

Тим часом Кріс, нашвидкуруч приведений до ладу й зовні бездоганно стриманий, завмер перед дверима Блакитної вітальні. Саме там, за словами Мердока, зібралася його родина. Графова рука вже торкнулася холодної латунної клямки -  і так само швидко відступила.

Кріс важко зітхнув. Збоку це, без сумніву, виглядало кумедно. Поважний граф Вестморленд, голова старовинного роду, чоловік, чиє слово важило більше за десятки чужих думок, раптом вагається перед дверима, немов школяр, викликаний на догану. І все ж саме так він себе й почував. Хлопчаком, якому ось-ось доведеться відповідати перед власною бабусею. Втім, кожен, хто бодай раз зустрічався з графинею-вдовою, чудово зрозумів би причину його нерішучості.

Леді Алісія Вестморленд належала до тих жінок, яких час не ламає, а лише гартує. За свої сімдесят п'ять років вона бачила більше, ніж більшість людей наважилися б витримати. Вона стала свідком того, як промислова революція змінила обличчя Англії; пережила втрату американських колоній; бачила, як Європа здригалася під ударами амбітного корсиканця, що мріяв поставити світ на коліна; зустрічала зміну монархів і прихід до влади принца-регента.

Та найважчі битви графиня-вдова вела не на полі бою. Спершу помер чоловік, не надто коханий, але той, з ким її поєднала доля й обов'язок. Згодом смерть забрала сина та невістку. Раз по раз вона переступала поріг Торнтон-холу, залишаючи по собі мовчазний біль і нові шрами на серці.

Зрештою скорбота перетворилася на непохитну рішучість зберегти родину, утримати ім'я Торнтонів таким же незаплямованим, як старовинний герб над каміном. Не дозволити жодній тіні впасти на честь їхнього роду.

Коли двадцятитрирічний Кріс несподівано успадкував титул графа Вестморленда, саме бабуся взялася формувати його характер. Наполегливо, послідовно, безжально. І треба віддати їй належне — результат перевершив усі сподівання.

З роками Кріс здобув авторитет, вплив і повагу. Його ім'я вимовляли з належною шанобливістю навіть ті, хто не відчував до нього особливої симпатії. І графиня-вдова справедливо вважала це також своєю перемогою.

А тепер... Тепер над їхньою бездоганною репутацією згущалися хмари. Чутки, підозри, пересуди. Достатньо однієї іскри — і полум'я охопить увесь Лондон. Кріс чудово знав: бабуся вже все зрозуміла.

Провівши рукою по підборіддю, граф на мить заплющив очі. Чи шкодував про своє рішення? Ні. Чи усвідомлював, яку бурю воно викличе? Безумовно. Перед внутрішнім зором постала міс Елтон. Бліда після пережитого, вперта до нерозсудливості, із незвичайними фіалковими очима, в яких дивним чином поєднувалися гордість і беззахисність. Вона перебувала під його дахом, під його захистом. І жодна світська буря не змусить Кріса про це пошкодувати.

«Боїшся?» — насмішкувато озвався внутрішній голос. На губах Кріса промайнула ледь помітна усмішка. Так. Він боявся. Але не гніву, не докорів, не скандалу. Граф боявся побачити розчарування в очах жінки, яка віддала стільки сил, щоб зробити його таким, яким він став.

Проте уникнути цієї розмови було неможливо. Чим довше він стоятиме тут, тим безглуздіше це виглядатиме. Він — граф Вестморленд. І відповідальність також належить йому.

Глибоко вдихнувши, Кріс розправив плечі. Постава знову стала бездоганною. Усі сумніви залишаються тут, по за порогом разом із короткою миттю слабкості. Граф рішуче натиснув на клямку. Якщо попереду чекає шторм — він зустріне його з високо піднятою головою.

Щойно Кріс переступив поріг Блакитної вітальні, як розмови обірвалися. Тиша, що запала, видалася майже відчутною. У нього вп'ялися чотири пари очей. Три — сповнені стриманого співчуття й тривоги. І одна — важка, похмура, подібна до літнього неба перед самою грозою. Подумки побажавши собі витримки, Кріс привітно всміхнувся й попрямував до графині-вдови, як і належало насамперед до найстаршої з присутніх.

— Моє шанування, бабусю.

Схилившись, він торкнувся вустами її руки. Цей поцілунок був бездоганно галантним. І так само бездоганно обережним, адже весь цей час Кріс уникав зустрічі з бабусиним поглядом.

Графиня-вдова витримала паузу. Довгу, загрозливу, таку, від якої повітря в кімнаті ніби ставало густішим. Вона мовчала, але навіть це мовчання звучало красномовніше за будь-які слова. Нарешті пролунало одне-єдине:

— Крістофере.

У голосі графині-вдови не було ані крику, ані докору, лише холодна, непохитна твердість. І саме вона виявилася страшнішою за будь-який гнів. Кріс мимоволі напружився, хоча зовні залишився незворушним. Випроставшись, він опустив бабусину руку й повернувся до сестри.

— Ліззі, ти маєш неперевершений вигляд.

Рівність його тону була майже зухвалою за таких обставин.

— Д-дякую, Крісе...

Елізабет усміхнулася невпевнено. Граф не пам'ятав, коли востаннє бачив її такою розгубленою. Судячи з усього, до його появи графиня-вдова вже встигла висловити все, що думала, і значна частина цього невдоволення дісталася саме Ліззі.

Відпускаючи її руку, Кріс ледь помітно торкнувся плеча сестри. Короткий жест, майже непомітний, але достатній, щоб сказати більше за слова. У відповідь Елізабет ледь кивнула, ніби мовчки запевняючи його: «Я впораюся».

Далі граф підійшов до Алекса. На відміну від решти присутніх, брат виглядав напрочуд спокійним. Ба більше — у кутиках його вуст причаїлася знайома стримана усмішка. Кріс ледь похитав головою. Як це схоже на Алекса: знаходити рівновагу там, де інші бачили лише прірву. Згладжувати найгостріші кути навіть тоді, коли ситуація загрожувала перетворитися на катастрофу.