Глава вісімнадцята

Коли Зара знову розплющила очі, світ уже не здавався тією тьмяною примарою, якою постав перед нею вперше. Із високого вікна щедро лилося золоте сонячне світло, наполегливо виганяючи з кутків тіні й роблячи розкішну кімнату схожою на чарівну декорацію із давно забутої дитячої казки.

Шпалери більше не видавалися холодними та безбарвними, тепер вони грали теплими відтінками бурштину й меду. Килими спалахували насиченими барвами, а старовинний декор виблискував так, ніби до нього щойно доторкнулася рука невидимого чарівника. Світло жило. Воно ковзало полірованими поверхнями, торкалося її щік, плуталося в темному волоссі. І разом із ним, здавалося, поверталось саме життя.

У грудях циганки раптом щось затремтіло, наче невидимі метелики спурхнули з самої глибини серця й затріпотіли крильцями, наповнюючи душу солодким передчуттям чогось нового. Зарі зненацька до нестями захотілося підвестися, ступити босими ногами на пухнастий килим і закружляти кімнатою, забувши про всі страждання останніх місяців.

Та варто було їй лише трохи поворухнутися, як слабкість жорстоко нагадала про себе. Тіло відразу обм’якло, а в скронях глухо запульсувало. Мрія про танець розтанула так само швидко, як ранковий туман, залишивши по собі лише гіркий присмак безсилля.

Пихатої покоївки в кімнаті не було. Зара ледь чутно видихнула, відчуваючи полегшення. Самотність тепер здавалася благословенням. Це дозволяло впорядкувати хаос думок, не ховаючи їх за вимушеною стриманістю та чемністю.

Схоже, вона спала дуже довго. У пам’яті спливали уривки, нечіткі, розмиті, мов відображення у каламутній воді. Постать Бетті, що схилялася над нею. Кремезний чоловічий силует — без сумніву, граф. Вони поїли її бульйоном, змушували ковтати гіркуваті мікстури, після яких тіло поволі розслаблялося й занурювалося в теплий туман забуття.

Іноді поруч виникала ще одна постать, туманна й невловима. Лікар? Чи лише марення її виснаженої свідомості? Зара вже не могла сказати напевно. Вона давно втратила відчуття часу, ще тоді, коли безжальні вулиці Лондона стали її єдиним прихистком. Дні й ночі змішалися в один нескінченний холодний потік, де існували лише голод, дощ і виснаження.

Який зараз місяць? Жовтень? Листопад? А може, вже настала зима, і всі готуються до Різдва?

Різдво… Найсвятіший день для християн. І день її народження. Іноді Зара жартома думала, що небеса були надто поблажливими до неї, дозволивши народитися в один день із самим Спасителем. Та чи був у цьому якийсь знак? Чи лише гірка іронія долі?

Релігія ніколи не була для неї чимось зрозумілим і непорушним. Мати померла надто рано, щоб прищепити доньці любов до Бога. А містер Елтон… він жив так, ніби Господь існував лише на сторінках старих книг. Ніколи не дотримувався церковних правил, не відвідував літургій і не схиляв голови в молитві.

Лише ставши господинею книгарні, Зара відкрила для себе Святе Письмо. Вона читала його жадібно, мов спрагла подорожня, що нарешті дісталася до джерела. Шукала відповіді на запитання, які ніколи не мала кому поставити. Та навіть сторінки Біблії не могли до кінця заповнити ту порожнечу, що роками жила всередині неї. І в ті жахливі дні жебракування вона скоріше підкорялася інстинкту, ніж вірі, коли ноги самі привели її до високого шпилястого собору.

Зара заплющила очі. Як же вона хотіла забути той найтемніший період свого життя. Стерти з пам’яті миті, коли, принижуючись, стукала в чужі двері з відчайдушним проханням подати хоча б шматок хліба. І ті погляди… сповнені огиди й поблажливої зверхності. Ніби вона була не людиною, а лише ще однією брудною тінню серед сотень таких самих.

Лондон умів бути безжальним. І те, що маркіз помітив її в тому збайдужілому натовпі, досі здавалося дивом. Наче хтось там, угорі, усе ж не відвернувся від неї остаточно. І раптом Зара відчула, як десь глибоко всередині зароджується нове, незнайоме їй відчуття. Надія. Тиха й боязка. Відчуття того, що в цьому холодному, безсердечному світі вона більше не сама. Не сама…

— Софі! — раптово скрикнула дівчина, різко підводячись.

Світ миттєво похитнувся. Гострий біль ударив у скроні так, ніби їх стиснули невидимі лещата. Вона схопилася за голову й безсило впала назад на подушки, важко дихаючи.

Перед очима несподівано постала мати. Маленька Зара, бліда й гаряча від лихоманки. Мамині руки, що метушаться поруч, готуючи свій дивовижний екстракт. Її тихий спів — лагідний, повільний, схожий на колискову. Тоді мама здавалася справжньою чарівницею, здатною відігнати будь-яку хворобу одним лише дотиком.

Очі раптом наповнилися слізьми.

— Мамо… мені так тебе не вистачає… — беззвучно прошепотіла Зара.

Тіло поступово розслабилося. Біль поволі відступав, залишаючи після себе лише пульсуючий слід у скронях. Обережно, без різких рухів, циганка оглянула кімнату. Кошик стояв на місці біля крісла. Та всередині було порожньо. Блискучої чорної шерсті Софі ніде не видно.

Серце дівчини миттєво стиснулося. Паніка накрила її так само стрімко, як щойно біль. Софі була для Зари єдиною близькою істотою у світі. Єдиною, хто залишався поруч у найтемніші дні її життя. А цей будинок — чужий, величезний, сповнений незнайомих запахів, довгих коридорів і темних закутків. Кішка могла сховатися будь-де. Затаїтися так, що її ніколи не знайдуть. І від цієї думки сонячне світло раптом втратило свою теплоту.

Зара ще не встигла довести тривожну думку до кінця, як важкі двері з червоного дерева тихо, майже сором’язливо прочинилися. У вузькій щілині з’явилося миле дитяче личко, обрамлене каштановими кучерями.