Глава сімнадцята

Тривалий час Зара не відчувала нічого — ані болю, ані холоду, ані навіть власного тіла. Здавалося, її огорнув невидимий кокон, щільний, задушливий. Він притлумлював страждання, але водночас висмоктував останні сили. Циганка вперто трималася за життя, мов потопельник за тонку соломинку, що от-от мала зламатися. І з кожним днем її пальці стискали ту соломинку дедалі слабше.

Зара вже не пам’ятала, коли востаннє їла щось більше за випадкові недоїдки чи пила чисту воду замість каламутної рідини, знайденої бозна-де. Спокійний сон перетворився на недосяжну розкіш, на примару з далекого минулого. Колись вона знала, що таке тепло каміна, затишок і власний дім… Та тепер Лондон постав перед нею безжальним велетнем, холодним, ненаситним, кам’яним. Це місто не мало жалю до слабких. Воно ковтало їх мовчки, не озираючись, залишаючи після себе лише бруд, темряву і відчай.

І коли Зара залишилася сам на сам із його жорстокістю, вона зробила те, на що ніколи раніше не наважувалася. Вона пішла до Бога. Точніше, пошкандибала, ледве тримаючись на ногах. А впавши перед Ним на коліна, зі сльозами, що пекли щоки не гірше морозного вітру, благала про прощення й милосердя. Без гордості, без умов, лише з відчаєм у серці та страхом померти забутою серед байдужого міста.

І того ж дня отримала відповідь, милосердну, несподівану, в образі маркіза Шевальє. Немов лицар зі старовинної легенди, він виринув із натовпу саме тієї миті, коли смерть уже простягнула до неї свої крижані пальці. І щойно його руки підхопили її знесилене тіло, соломинка, за яку Зара так відчайдушно трималася, остаточно зламалася.

Свідомість згасла. Останнє, про що вона встигла подумати, був маленький плетений кошик — єдине, що лишилося їй від колишнього життя. Найцінніше, що вона мала у світі. Софі.

Циганці снилося море, безкрає, тепле, спокійне. Довкола не існувало нічого, окрім прозорої блакитної води, що лагідно несла її назустріч невідомості. Хвилі ритмічно колихали її, то піднімаючи до залитого світлом неба, то опускаючи в темну глибину. Вгору-вниз… Вгору-вниз…

У цьому русі було щось дивно заспокійливе. Майже материнське. І Зара вже почала вірити, що це триватиме вічно. Та раптом крізь дзвінку морську тишу прорізався тонкий котячий нявкіт. Наполегливий і тривожний.

Все ще перебуваючи між сном і забуттям, дівчина спробувала поворухнутися, але тіло не слухалося її. Нявкіт то стихав, то лунав знову, і раптовий страх гостро стиснув серце. Софі. Де її Софі? Зара вдихнула якомога глибше, намагаючись покликати улюбленицю, але з пересохлих вуст зірвалося лише слабке, майже нечутне:

— Софі…

І тієї ж миті вона відчула м’який теплий дотик до руки.  А слідом пролунав чоловічий голос, стриманий, але сповнений прихованої тривоги:

— Міс Елтон? Ви мене чуєте?

Зара розгублено озирнулася, не розуміючи, звідки долинає той голос. Та раптом їй здалося, ніби чиясь невидима рука вихопила її з лагідного полону морських хвиль і стрімко потягнула вгору до сліпучого небесного світла.

Циганка мимоволі заплющила очі. А коли знову розкрила їх, море зникло. Тепер Зара лежала на м’якому ліжку, сліпуче сяйво розсіялося, поступаючись місцем тьмяному світлу осіннього ранку, яке лилося крізь високе вікно, обрамлене важкими дорогими портьєрами.

Її погляд хаотично ковзав незнайомою кімнатою. Вишукані меблі з темно-червоного дерева. Атласні шпалери теплого кремового відтінку. Картини у позолочених рамах. Усе тут дихало спокоєм, достатком і тією впевненою шляхетністю, яка народжується лише в домах старовинної аристократії. Не її світ.

Сонний розум хаотично намагався збагнути, де вона опинилася. Зара повільно повернула голову праворуч… І завмерла. Її затуманений погляд зустрівся з бездонною темрявою темно-карих очей, які вона вже не сподівалася побачити знову.

Сонливість зникла миттєво. «Як?..» Подих перехопило. Та вже наступної миті в пам’яті спалахнув образ маркіза і все стало на свої місця. Саме він урятував її. І від цього усвідомлення Зару охопила нова хвиля тривоги.

Вона не повинна була тут бути. Не серед цієї розкоші. Не в цьому величному домі. Не поруч із людиною його становища. Вона — лише колишня власниця маленької книгарні, сирота, безпритульна дівчина, яку Лондон майже викинув помирати на вулицю.

«Його будинок…» Зара спробувала заговорити, але горло обпік різкий біль. Замість слів із грудей вирвався лише хрип і тієї ж миті її скрутив сильний кашель. «О ні… тільки не це…» Циганка безпорадно заплющила очі, намагаючись стримати новий напад, що безжально розривав груди.

Коли кашель нарешті вщух, Зара знесилено опустила голову на подушку, жадібно хапаючи повітря. Груди болісно пекло, а в скронях важко гупала кров. Кожен вдих давався їй так, ніби хтось невидимий з силою стискав легені пальцями.

Ні. Вона не має права здаватися. Їй потрібно знайти в собі сили підвестися й покинути цей будинок. Якнайшвидше, поки ще не стало надто пізно. Поки вона остаточно не втратила рештки здорового глузду поруч із людиною, чия присутність уже давно небезпечно тривожила її серце.

Та перш ніж циганка встигла бодай подумки впорядкувати власні наміри, пролунав м’який чоловічий голос:

— Усе добре, міс Елтон. Ви в безпеці. Ви знаходитеся в Торнтон-холі, у моєму маєтку. Здається, у Вас сильно запалене горло, тож краще поки не говорити. Зараз принесуть бульйон. Спробуєте зробити кілька ковтків, гаразд?