Глава шістнадцята

Було вже далеко за північ, коли лікар Вотсон нарешті завершив усі справи в Торнтон-холі. Залишивши докладний перелік настанов і суворо наказавши дбати про спокій та належне харчування пацієнтки, старий лікар поволі рушив до виходу. У світлі свічок його постать здавалася ще більш згорбленою від утоми, аніж зазвичай, а срібло на скронях відливало тьмяним блиском.

Кріс не міг дозволити, аби давній друг родини вирушив у таку ніч самотою.

— Лікарю, — наполіг він — залишайтеся. Гостьова кімната готова, камін розпалений. Немає жодної потреби вирушати в дорогу зараз.

Вотсон лише м’яко всміхнувся доброю, трохи втомленою усмішкою людини, яка надто добре знає ціну домашнього тепла.

— Вельми вдячний, Ваша милосте. Та моя Меггі хвилюватиметься. Вона й без того має звичку уявляти найгірше, коли я затримуюся. А якщо проведе ніч без сну, то вранці влаштує мені справжнього прочухана. І не стільки за пізнє повернення, скільки за нехтування власним здоров’ям. Повірте, за сорок із лишком років шлюбу я навчився розпізнавати грозу ще до першого гуркоту грому. Якщо повернуся бодай під ранок — спокійніше буде і їй, і мені.

Кріс лише кивнув, ледь усміхнувшись. У цій простій подружній відданості було щось дивовижно зворушливе, мов вогник у вікні, що не згасає навіть серед найгустішої темряви.

Поки сонний Мердок подавав лікареві верхній одяг, Вотсон додав:

— Я навідаюся за кілька днів. Та якщо щось стривожить — посилайте по мене будь-якої години.

— Прийміть мою щиру вдячність, лікарю. — відповів граф — І передайте моє шанування Вашій любій дружині. Скажіть, що я глибоко шкодую через те, що змушую Вас полишати її... турботливе товариство.

Вотсон тихо засміявся. Він накинув важкий плащ, поправив циліндр на сивій голові й, пробурмотівши коротке: «Моє шанування!», ступив у непроглядну ніч. За мить його постать розчинилася у вологому тумані, ніби сама темрява поглинула старого лікаря без сліду. Двері зачинилися і замок знову поринув у глибоку тишу.

Кріс без вагань повернувся до гостьової кімнати. Навіщо? Він не міг з впевненістю відповісти. Спляча незнайомка навряд чи прокинеться найближчим часом. Та щось невидиме й нездоланне тягнуло його назад — можливо, тривога… а можливо, почуття, назву якому він поки не наважувався дати навіть подумки.

Свічки кидали золотаві відблиски на її спокійне обличчя. Софі дрімала в кошику, згорнувшись щільним чорним клубочком. Лише тихе потріскування дров у каміні порушувало нерухомий спокій кімнати.

Кріс повільно опустився у широке крісло біля ліжка. Лише тепер він відчув, як напруга останніх годин поступово відступає, залишаючи по собі виснажливу порожнечу. Погляд графа знову ковзнув по її обличчю, ніби прагнучи вкотре переконатися, що вона дихає рівно, що життя не полишило її.

І лише тоді він дозволив собі короткий, стомлений видих. Сон підкрався непомітно, важкий, глибокий, але вперше за довгий час позбавлений тривожних примар. Поруч із цією циганкою навіть ніч сприймалася менш холодною.

Крісові здалося, що він лише на мить заплющив очі. Та коли розплющив їх знову, за вікнами вже сірів похмурий листопадовий ранок. Небо нависло важким свинцевим полотном, а холодне світло повільно просочувалося крізь шибки, огортаючи кімнату тьмяною напівтемрявою.

Він обережно поворухнувся і затерплі м’язи негайно далися взнаки. Кріс скривився, намагаючись випростати спину, й на мить навіть здивувався, що змусило його провести ніч у старому кріслі замість власної постелі. Та варто було його погляду впасти на ліжко — пам’ять повернулася миттєво.

Міс Елтон. Вона лежала там само, спокійна, нерухома, із рівним глибоким диханням. Жива. У Торнтон-холі. Реальність накрила графа раптово й важко, мов тепла, задушлива ковдра, від якої неможливо й не хочеться звільнятися.

Якимось неймовірним чином Сержеві вдалося знайти її там, де навіть найкращі детективи Скотленд-Ярду виявилися безсилими. І саме це тепер не давало Крісові спокою. Він неодмінно дізнається правду. До останньої подробиці.

Поволі підвівшись із крісла, граф кинув стурбований погляд на сплячу гостю й потягнувся до дзвінка. За кілька митей до кімнати поспішно увійшла Бетті.

— Теплого м’ясного бульйону. Негайно. — тихо, але владно наказав Кріс.

Покоївка швидко вклонилася й без зайвих слів зникла за дверима. Граф тим часом підсунув крісло ближче до ліжка. Він уже твердо вирішив, що сам нагодує дівчину, щойно та прокинеться. Лише переконавшись, що міс Елтон бодай трохи підкріпиться, він дозволить собі повернутися до решти справ. І саме тоді його погляд упав на плетений кошик біля каміна.

— Софі… — ледь чутно мовив він. Кріс поспішно підійшов і відкинув кришку.

Кішка повільно підвелася, позіхнула й потягнулася всім худорлявим тільцем, так що під блискучою чорною шерстю виразно проступили тонкі ребра. Її великі сині очі насторожено ковзнули незнайомою кімнатою. Та варто було їй помітити господиню, як у них немов спалахнуло життя.

Одним легким стрибком Софі опинилася на ліжку й обережно торкнулася мордочкою нерухомої руки дівчини, голосно й настирливо нявкаючи, ніби намагалася докликатися до неї крізь сон, слабкість і темряву.

У Кріса раптом боляче защеміло в грудях. То була така щира, така безумовна відданість, що в очах мимоволі защипало. Неправда, що лише собаки здатні любити віддано. Коти теж уміють любити, просто їхня любов не галаслива. Вона тиха, стримана, схована за гордовитою незалежністю. І лише в особливі миті проривається назовні, чиста й беззахисна.