Глава п'ятнадцята

Він був певен у цьому так само непохитно, як у сході сонця після темної ночі: того ненависного виродка більше немає серед живих. Усе було продумано бездоганно, до останнього кроку, до останнього подиху. Холодний розрахунок, ретельно обраний час, жодної випадковості. І коли справа була завершена, він навіть дозволив собі коротку мить полегшення — гіркого, мов полин, але солодкого водночас.

Та доля, схоже, мала власний задум. Із жорстокою насмішкою вона вирвала перемогу просто з його рук. Нікчемний щасливчик вижив. Прокляття!

Гнів гарячою хвилею прокотився його жилами, стискаючи груди так, ніби невидима рука намагалася вирвати серце. На одну коротку мить світ перед його очима потемнів, а в скронях глухо стукнула кров. Але навіть крізь сліпу лють він усвідомлював одне: це ще не кінець.

Ні. Він не відступить. Помста не любить поспіху, та ще менше вона визнає поразки. Він почне знову. Цього разу обережніше, терплячіше. І набагато ближче до Торнтон-холу, де граф Вестморленд і досі почувається у безпеці, навіть не підозрюючи, що тінь уже стоїть у нього за плечима, простягаючи до нього свої холодні, невблаганні пальці.

Граф Вестморленд не має права жити. Це була не хвилинна лють і не примха скривдженого чоловіка. Ні. Це була клятва, випалена в самому серці нестерпним болем. За її смерть. За майбутнє, розтоптане без жалю. За любов, що згасла надто рано, залишивши після себе лише попіл і порожнечу.

І якщо для здійснення цієї клятви доведеться віддати власне життя, він не вагатиметься ані миті. Бо існують втрати, після яких страх смерті стає жалюгідною дрібницею.

Подальших слів маркіза Кріс уже не чув. Світ раптом звузився до одного-єдиного усвідомлення — вона в кареті.

Не тямлячи себе від хвилювання, він прожогом кинувся до дверей і вискочив у холодну осінню ніч. Дрібна мряка осідала на плечах, просочувалася крізь одяг, стелилася над землею сирим туманом, та Кріс не відчував ані холоду, ані вологи. Він навіть не озирнувся на Мердока, який, остаточно схаменувшись, поспішав слідом і благав бодай накинути плащ. Для графа більше нічого не існувало. Лише карета… і дівчина, що лежала в ній без свідомості.

Він рвучко розчахнув дверцята і серце його боляче стиснулося. На сидінні, згорнувшись клубочком під тонким плащем, лежала знайома постать. Навіть тепер бліду, виснажену, змарнілу - він упізнав би її серед тисячі. Ці риси були надто глибоко закарбовані в його пам’яті, аби час чи відстань могли стерти їх.

Навіть непритомна, вона не випускала з рук плетеного кошика. Тендітні пальчики стискали його з такою впертістю, ніби в тій простій речі ховався останній уламок її зруйнованого світу.

Кріс спробував обережно звільнити кошик, щоб передати слузі, але марно. Ослаблене тіло, здавалося, зібрало залишки сил лише для того, аби не відпустити його. Зрештою він перестав марнувати час. Підхопив міс Елтон на руки разом із кошиком і швидко поніс до замку.

Він не помічав ані здивованих поглядів, що проводжали його в холі, ані стривоженого шепоту слуг. Дівчина в його руках була легкою, майже невагомою, мов пір’їна, яку може забрати найменший подих вітру. І це лякала його до нестями.

Коли тьмяне світло свічок упало на її обличчя, Кріс відчув, як усередині нього щось обривається. Впалі щоки, темні тіні під очима, неприродна блідість шкіри. Його накрила раптова хвиля люті — гарячої, сліпої, руйнівної.

У ту мить граф ладен був власноруч знищити кожного, хто довів її до такого стану. І мовчки заприсягнувся: винні відповідатимуть. Усі до одного.

— Негайно по лікаря Вотсона! — кинув він Мердоку, навіть не сповільнюючи кроку.

Кріс зняв з її голови старенький чепець і покликав покоївок. Тут його погляд знову повернувся до кошика. Чомусь тепер ця проста плетена річ не відпускала його думок.

Цього разу пальці дівчини піддалися легше, і кошик нарешті опинився в його руках. Тривога, змішана з дивною цікавістю, змусила його повільно підняти кришку. Граф був готовий побачити будь-що: гроші, коштовності, листи, важливі документи. Але всередині лежала лише маленька згорнута чорна постать. Кішка.

Її небесно-сині очі дивилися на нього уважно й виснажено. Колись вгодоване тільце помітно схудло, шерсть втратила блиск і стала тьмяною, рідкою.

Кілька довгих секунд Софі не зводила з нього погляду. Кріс і не сподівався, що вона впізнає його після двох місяців розлуки. Та раптом почувся тихий, майже безсилий звук — слабке нявчання. Маленька чорна мордочка потягнулася до його руки і в ту ж мить щось тепле й ніжне розлилося в його грудях.

— Привіт, Софі. — ледве чутно прошепотів він, проводячи долонею по її облізлій шерсті.

Кішка прикрила очі й тихо замуркотіла, ніби знайшовши в цьому дотику останню крихту спокою серед усього пережитого.

Підвівши погляд до ліжка, Кріс помітив, що покоївки вже зняли з міс Елтон забруднений верхній одяг і черевики. У простій скромній сукні її постать здавалася ще тендітнішою. Гострі контури тіла під тонкою тканиною без слів свідчили про довгі тижні голоду й виснаження. І саме чіпало графа найсильніше.

Мері принесла миску з теплою водою і почала обережно змивати з рук та обличчя циганки в’їлий бруд. Рухи служниці були впевненими, точними, вивіреними.