Глава чотирнадцята

Коротке бабине літо згасло так само раптово, як і з’явилося, й осінь знову владно нагадала про себе дрібною холодною мжичкою та пронизливими поривами вітру. Вони безжально зривали пожовкле листя з оголених гілок і розносили його довкола, вистилаючи землю строкатим пухнастим килимом. Непроглядні тумани стали невід’ємною частиною ранків, змушуючи людей зрікатися звичних прогулянок і шукати прихистку біля палаючих камінів із чашкою чогось гарячого в долонях.

Цього ранку Кріс страждав від такого нестерпного головного болю, що ладен був віддати будь-що за можливість вирватися надвір і вдихнути крижане осіннє повітря. Та негода немов навмисне тримала його в полоні похмурих стін Торнтон-холу. Не маючи іншого вибору, граф змушений був відкласти прогулянку до кращої днини. Тож, щойно сніданок завершився, він побажав рідним гарного дня й неохоче попрямував до свого кабінету.

Містер Кірбі нині був зайнятий пошуками міс Елтон, а містера Вентворта граф безжально відшив на кілька днів. І тепер, залишившись у просторій кімнаті на самоті, Кріс одразу ж про це пошкодував.

Тиша виявилася надто гучною. Вона тиснула на скроні сильніше за біль, а думки, одна похмуріша за іншу, штурмували свідомість, примножуючись із нещадною швидкістю. Намагаючись урятуватися від них бодай на мить, граф підійшов до невеличкого столика біля каміну й простягнув руку до графина. Та саме тоді в двері тихо постукали і в прочиненому отворі з’явилася рудувата голівка леді Елізабет.

— Крісе… можна тебе потурбувати?

— Звісно, Ліз. — щиро мовив він, одразу відступаючи від столика — Тобі ніколи не слід просити в мене дозволу.

Леді Елізабет повільно увійшла до кабінету й тихо зачинила за собою двері. Кілька секунд вона мовчала, уникаючи прямого погляду брата, немов вагалася чи варто розпочинати цю розмову. Та зрештою глибоко вдихнула й зробила кілька нерішучих кроків уперед.

— Крісе… цими днями ти сам на себе не схожий. Після останнього візиту містера Кірбі ти постійно заглиблений у власні думки. І… я хвилююся за тебе, брате. — її голос затремтів — Сталося щось серйозне? Це пов’язано з твоїм раптовим зникненням кілька місяців тому?

Розчулений її щирою тривогою, Кріс швидко підійшов до сестри й обережно схопив тендітні руки.

— Тобі не варто перейматися, Ліз. Зараз я не можу розповісти всіх деталей, але запевняю тебе: мені нічого не загрожує.

Переповнений емоціями, він притягнув її до себе й міцно обійняв.

— Просто існує одна справа, яка потребує негайного вирішення. Ось і все.

Відсторонившись, леді Елізабет підняла на нього свої темно-карі очі, такі схожі на його власні.

— Саме тому й приїжджав містер Кірбі? Щоб допомогти тобі?

— Так. — твердо відповів граф — Не хвилюйся. А щодо моєї задумливості… гадаю, в усьому винна осіння меланхолія.

На її вустах промайнула ледь помітна усмішка. Повільно звільнившись із його обіймів, дівчина підійшла до вікна й задивилася на молочно-білу стіну ранкового туману.

— Бабуся запідозрила, що в тебе з’явилася якась інтрижка. — раптом мовила вона з удаваною буденністю — І що це пов’язано і з твоїм зникненням, і з тим… неочікуваним порятунком.

Леді Елізабет рвучко обернулася. На мить Кріс розгубився, однак швидко опанував себе.

— Я змушений запевнити, що це не так, — спокійно відповів він.

«У всякому разі, не зовсім так…»

— Жодної інтрижки я не заводив.

«Ну, принаймні в цьому я можу поклястися.»

Він ледь усміхнувся.

— І, Ліз, я ніколи не став би приховувати свої почуття від найрідніших людей.

«До пори, до часу… Господи, яка ж у нас спостережлива бабуся.»

Сестра кілька секунд мовчала, а тоді тихо зізналася:

— Я казала їй те саме. Але після кількох днів спостережень за тобою, брате… почала сумніватися у власних словах.

Її погляд був м’який, сповнений сестринської ніжності, але водночас напрочуд рішучий. І раптом Кріс із подивом усвідомив: його колись сором’язлива маленька сестра виросла у впевнену й цілеспрямовану молоду леді… яка, до речі, досі не була представлена при дворі.

Ця думка вразила його, немов удар. Адже саме через нього Елізабет усе ще залишалася осторонь світського товариства. Після загибелі батьків він став главою родини, а разом із титулом на його плечі лягла відповідальність за майбутнє сестер. Він мав вивести Ліз у світ ще два роки тому. Натомість дозволив собі захопитися власними прагненнями й проблемами.

Від цього раптового осяяння ноги Кріса підкосилися, і він безсило опустився у крісло. Хвиля сорому накрила його з такою силою, що він не смів підвести очей на сестру. Леді Елізабет, неправильно витлумачивши його стан, швидко підійшла ближче й ніжно поклала руку на його плече.

— Крісе… якщо тобі потрібно виговоритися, я завжди готова тебе вислухати.

— Ох, Ліз… — глухо видихнув він, стискаючи її долоні — Я був справжнім телепнем. Уникав покладеної на мене відповідальності й думав лише про себе.

— Про що ти говориш?

— Про тебе, Ліз. Тобі незабаром виповниться дев’ятнадцять. У цьому віці будь-яка благородна дівчина вже повинна бути бодай зарученою. А без офіційного дебюту у світському товаристві це неможливо. І через мої егоїстичні пориви ти була цього позбавлена.