Глава тринадцята

Кріс ніяк не міг приборкати бурю, що шаленіла в його грудях. Весела метушня з Кеті, її дзвінкий сміх, безтурботні вигуки та кумедна гра лише на коротку мить розігнали морок, який невідступно огортав його думки. Та щойно сміх стих, темрява повернулася. Вона терпляче чатувала десь на краю свідомості й тепер знову вп’ялася в нього своїми крижаними пазурами, не залишаючи жодної надії на спокій.

Вечеря тягнулася нестерпно довго. Срібло приборів дзенькотіло надто гучно, полум’я свічок палало надто яскраво, а голоси за столом долинали до Кріса так, ніби він чув їх крізь товщу води. Кожен удар старовинного годинника лунав у його скронях, мов невблаганний вирок.

Граф сидів, ніби на розпеченому вугіллі, насилу стримуючи внутрішній неспокій. І коли стрілки нарешті зійшлися на дев’ятій, він підвівся так стрімко, що ніжки стільця жалібно скреготнули по паркету. Не мовивши й слова, Кріс покинув столову. Великі білі двері, оздоблені позолотою, повільно зачинилися за його спиною, залишивши родину в тривожній, майже гнітючій тиші.

Кеті завмерла з виделкою в руці, леді Елізабет здивовано звела брови, Алекс напружено випростався, а графиня-вдова кілька довгих секунд невідривно дивилася на двері, за якими щез її онук.

— Милостивий Боже… — ледве чутно прошепотіла вона.

— Не хвилюйтесь, бабусю. — м’яко озвався Алекс, підводячись і поклавши руку на її тендітне плече — Я з’ясую, що сталося.

У його голосі звучала та спокійна рішучість, яку добре знали всі мешканці цього дому. Стривожений незвичною поведінкою брата, він швидко рушив слідом, даючи собі слово витягнути з Кріса правду, навіть якщо для цього доведеться вдатися до хитрощів.

— Мердок? — коротко кинув він дорогою.

Слуга з поважною незворушністю схилив голову.

— Його милість зачинилися в кабінеті, мілорде.

Алекс кивнув і змінив напрямок.

— Принесіть до кабінету найміцніше віскі, яке маємо. — сухо наказав він на ходу — Схоже, цього вечора воно знадобиться нам більше, ніж добрі манери.

І, пришвидшивши крок, віконт рушив до дверей, за якими на нього чекала не просто розмова, а справжній вилив бурі, що вже вирувала в серці його брата.

Опинившись на порозі, Алекс одразу помітив Кріса. Той стояв біля каміна, схилившись над вогнем так близько, ніби намагався випитати в полум’я відповіді на всі свої запитання. Обома руками він спирався на холодний мармур, а його темно-карі очі, зазвичай живі та сповнені іронії, тепер здавалися неприродно темними, мов ніч, що оселилася всередині нього.

Полум’я тремтіло, кидаючи на обличчя графа золотаві відблиски, та навіть вогонь не міг розтопити того холоду, який стиснув його душу. Алекс не пам’ятав, щоб будь-коли бачив брата таким. Не сердитим, не суворим, а втраченим.

— Крісе?.. — тихо озвався він, обережно зачиняючи двері, ніби боявся сполохати важку тишу — Щось трапилося?

Голос брата, мов камінь, кинутий у стоячу воду, розбурхав заціпеніння. Кріс різко підвів голову. На мить у його очах промайнуло нерозуміння — так дивляться люди, які щойно повернулися з далеких і не надто світлих думок та ще не встигли впізнати реальність.

— Алексе?.. — він кліпнув, нарешті приходячи до тями — Що сталося?

Лише тепер граф усвідомив, як близько стоїть до полум’я, і різко відступив. Його рухи були уривчастими, неспокійними. Кріс ступив крок ліворуч, потім праворуч, мов загнаний звір, що шукає вихід із пастки, якої насправді не існувало, окрім тієї, що стискала його зсередини.

Алекс кілька секунд мовчки спостерігав за братом, розмірковуючи, з якого боку краще наблизитися до цієї бурі. Нарешті він вирішив вдатися до найперевіренішого засобу проти душевних штормів. Підійшовши до невеликого столика, віконт налив коньяку у два келихи й один простягнув Крісові.

— Ось. Якщо вже воювати з демонами, то потрібне підкріплення.

— Дякую. — глухо буркнув граф і, не вагаючись, осушив келих.

Обличчя його мимоволі скривилося — коньяк виявився безжальним союзником. Та вже за мить різкий вогонь у горлі змінився теплом, що поволі розливалося грудьми, послаблюючи тугі вузли напруження. Плечі Кріса трохи опустилися. Він важко сів у крісло навпроти, раптом відчувши втому, яка навалилася на нього всією своєю вагою.

— Не хочеш поділитися? — тихо запитав Алекс, вмощуючись поруч і уважно вдивляючись у брата.

У кімнаті знову запанувала тиша. Та цього разу вона вже не була холодною. У ній тремтів вогонь каміна, змішувався запах коньяку й жевріло ледь вловиме, але таке необхідне відчуття того, що Кріс більше не сам.

Граф повільно звів на брата погляд. Та Алекс відповів йому такою спокійною, майже безжальною у своїй витримці незворушністю, що одразу стало ясно: ухилитися не вийде. Віконт умів чекати. І робив це з тією терплячою впевненістю, яка лякала більше, ніж будь-які допити.

Кріс мовчки потягнувся до столика по ще одну порцію коньяку, але з подивом виявив, що графин уже безсоромно спорожнів.

— Зрадник… — пробурмотів він до порожнього скла, ніби саме воно було винне в усіх його бідах.

Зітхнувши, граф відкинувся на спинку крісла. Довго збирався з думками, намагаючись надати їм бодай якоїсь форми, та чи то алкоголь уже почав брати гору, чи виснажений розум просто більше не мав сил чинити опір — з його вуст зірвалося лише одне речення: