Глава десята

Кріса знову переслідував кошмар, пов’язаний із міс Елтон. Відтоді як він повернувся до Торнтон-холу, це сталося вже вдруге і щоразу сон залишав по собі той самий гіркий, тривожний осад, від якого холонула душа.

У першому видінні граф знову переживав замах на власне життя. З темряви виринала постать у чорному плащі, безлика, мов сама смерть, і від неї віяло таким крижаним жахом, що кров стигла у жилах. Міс Елтон стала випадковим свідком цієї сцени й, не вагаючись ані миті, кинулася йому на допомогу. Та Кріс прокинувся раніше, ніж циганка встигла добігти до нього. Тоді він підвівся з ліжка весь у холодному поту, із серцем, що шалено калатало в грудях від однієї-єдиної думки: чи не встиг ворог завдати шкоди й їй.

Та нинішній сон був інакшим, значно драматичнішим. Міс Елтон від’їжджала у відкритому екіпажі. Її обличчя, бліде й спотворене страхом, здавалося примарним у сивому тумані. Вона простягала до нього руки, благала врятувати її, а граф біг щосили та ніяк не міг наздогнати карету. Кожен крок давався важко, немов ноги грузли у невидимій трясовині. Відчай стискав груди дедалі дужче, поки екіпаж повільно не розчинився у густому серпанку, забравши із собою його останню надію.

Кріс ніколи не вважав себе людиною, схильною до забобонів. Він не вірив ані в магію, ані в містичні передчуття, ані в примарні знаки долі. І все ж ці сни вперто не полишали його, мов тіні, що причаїлися у найдальших закутках свідомості.

Коли за вікном лише починало сіріти небо, граф різко прокинувся й розгублено сів на ліжку, вдивляючись у напівтемряву кімнати. Він намагався збагнути сенс цього дивного кошмару, та думки плуталися. Перший сон ще можна було списати на пережите, на спогади, що не давали спокою. Але другий… другий не піддавався жодному логічному поясненню й тривожно стискав серце крижаними пальцями.

Як би боляче це не було, Кріс мусив нарешті зізнатися самому собі: приваблива молода циганка з чарівними фіалковими очима залишилася у минулому. Там, де вже нічого не можна змінити. Він повинен забути її. Викинути з думок цей солодкий і водночас заборонений спогад. Адже між ними не могло бути нічого більшого. Їх розділяла надто глибока прірва: походження, становище, світи, яким не судилося перетнутися. Та серце вперто не бажало миритися з цією жорстокою правдою.

Граф приречено зітхнув і кілька разів жваво поплескав себе по щоках, намагаючись остаточно прогнати залишки нічного марення. Останні дні він майже безперервно проводив у поїздках до своїх орендарів. Добрі люди щиро раділи поверненню господаря, зустрічали його з неприхованою теплотою та пригощали стравами, приготованими власноруч. Під час довгих бесід Кріс уважно вислуховував кожного, прагнучи зрозуміти, які труднощі виникли в окрузі за час його відсутності й що потребує негайного вирішення.

То ж тепер на нього чекають справи, але спершу необхідно було дати кілька розпоряджень повіреному. Зісковзнувши з широкого ліжка, граф нетерпляче смикнув за шнур дзвіночка, викликаючи Беннета. Минуло лише кілька хвилин, і до покоїв майже вбіг заспаний камердинер, здивовано позираючи на хазяїна, якому раптом заманулося підвестися спозаранку.

Кріс не став марнувати часу. Його слова сипалися швидко й уривчасто, наказ за наказом, ніби кожна втрачена хвилина могла дорого коштувати. Беннет лише мовчки кивав, намагаючись не проґавити жодної деталі й остаточно прокинутися просто на ходу.

Вже за пів години граф, убраний у темно-сірий костюм простого, але бездоганного крою, рішуче зійшов широкими сходами до бібліотеки, що водночас слугувала йому за кабінет. У його поставі відчувалася дивна напруга, немов думки випереджали кожен крок.

Беннет тим часом щодуху помчав виконувати доручення господаря, а Мердок уже чекав унизу, як завжди готовий до нових наказів. Попросивши подати чай, Кріс ступив до кабінету й повільно зачинив за собою масивні двері з червоного дерева, щедро оздоблені золотом.

Як давно він тут не був… Здавалося, минула ціла вічність відтоді, як новий граф востаннє сидів за цим широким дубовим столом. У кожному куточку кімнати, у кожній книжці він відчував присутність батька. Крокуючи м’яким персидським килимом, Кріс машинально провів долонею по гладкій поверхні широкого шкіряного дивана — того самого, на якому так любила сидіти мати. Спогади накотилися хвилею, стискаючи груди знайомою тугою.

Дві масивні темно-коричневі шафи, вщерть заповнені книгами на найрізноманітніші теми, височіли вздовж стін мов мовчазні вартові минулого. А широке вікно щедро впускало світло навіть попри важку похмуру погоду, ніби вперто нагадувало: життя триває, яким би нестерпним не був тягар спогадів.

Підійшовши до столу, Кріс раптом завмер. Його погляд упав на невеличку фігурку пантери з чорного нефриту, застиглої перед стрибком. Навіть у тьмяному світлі смарагдові очі хижого звіра ледь помітно мерехтіли, притягуючи до себе погляд.

Це був один із подарунків покійної графині своєму чоловікові — знак її любові й ніжності, який той беріг, мов безцінну реліквію. І варто було Крісові лише глянути на фігурку, як у горлі болісно стиснуло, а в очах защипало.

Смерть батьків звалилася на нього надто рано й надто жорстоко, залишивши по собі рану, що досі не загоїлася. Він був надто молодим, аби нести на плечах увесь тягар маєтку, земель і, що найважче, відповідальність за молодших сестер. Йому ще так багато належало зрозуміти, так багато навчитися…

Та доля не зважала на його страхи й неготовність. Вона вже зробила свій вибір. Відтепер Кріс мусив самотужки вирішувати кожну проблему й знаходити вихід із будь-якої ситуації, якою б безнадійною вона не здавалася. Він не мав права на слабкість, не лише заради майбутнього Торнтон-холу, а й заради пам’яті тих, кого вже ніколи не повернути.