Глава дев'ята

Наступні дні видалися холодними й похмурими. Літо згасло раптово, ніби його прогнали важкі свинцеві хмари, а осінь безжально вступила у свої права. Теплі ясні ранки щезли без сліду, поступившись місцем сирим світанкам і раннім сутінкам. Сонце не поспішало пробиватися крізь небесну імлу, а дощ, дрібний та настирливий, раз у раз сіявся над містом, змішуючись із поривчастим вітром, який гнав уздовж спорожнілої набережної Темзи перше пожовкле листя.

Ця негода дивним чином відповідала душевному стану Зари. Після раптового від’їзду графа Вестморленда дім, що ще зовсім недавно здавався затишним і живим, тепер зустрічав її меланхолійною порожнечею. У кожному кутку, у кожному шереху циганці ввижалася його присутність і від того тиша ставала ще нестерпнішою. Навіть смерть містера Елтона не залишила в серці дівчини такої глухої спустошеності.

Розум підказував Зарі, що так буде краще. Їхнє з Крісом майбутнє від самого початку було приречене. Надто багато стояло між ними: титули, закони світського товариства, нездоланна прірва між шляхетним лордом і циганкою, яка всього в житті досягла самотужки. Та серце не бажало слухати голосу здорового глузду. Воно вперто продовжувало плекати крихітну, майже примарну надію. А надія, як відомо, помирає останньою.

Щоб урятуватися від власних думок, Зара з головою поринула в роботу. Вона хапалася за кожну справу так, ніби від того залежав її спокій. Книги, записи, рахунки, листи — усе ставало для неї порятунком від болісних спогадів. Софі ж, немов відчуваючи пригнічений стан своєї хазяйки, не відходила від неї ані на крок. Кішка мовчки супроводжувала кожен її рух, уважно стежила блакитними очима, обережно торкалася лапкою її руки, ніби намагалася втішити єдиним доступним їй способом.

Вечорами, коли змучена циганка безсило опускалася на ліжко, Софі одразу вмощувалася поруч, щільно притискаючись теплим тільцем до її боку. У цій простій близькості було більше розради, ніж у тисячі слів. Здавалося, тваринка безпомилково відчувала кожен порух її душі, не потребуючи жодних пояснень чи зізнань.

Слова для цих дивовижних створінь нічого не означають. Вони живуть інстинктами, вловлюючи світ тонше й глибше, ніж людина здатна відчувати. Іноді навіть здається, що коти бачать те, що приховане від людського ока, щось невловиме, що лише наближається із пітьми майбутнього. Саме так сталося того холодного осіннього вечора.

Негода розгулялася не на жарт. Дрібний дощ безупинно сіяв над містом, а різкі пориви вітру жбурляли в обличчя крижані бризки. Важкі чорні хмари нависли так низько, що, здавалося, ось-ось торкнуться шпилястих дахів своїм вологим подолом. Зірване буревієм пожовкле листя безсило кружляло у повітрі, падаючи в багнюку, де змішувалося з дорожнім пилом і кінським гноєм.

Від сирої набережної тягнуло різким, нудотним смородом, через що перехожі поспіхом затуляли обличчя хустками й комірцями плащів. Така погода навіювала тугу навіть найстійкішим душам і змушувала людей якомога швидше ховатися за дверима теплих будинків.

Тож не дивно, що покупців того дня майже не було. Лише кілька знатних джентльменів прислали своїх секретарів по нові примірники книжок, радше від нудьги, ніж із справжньої потреби. Скориставшись рідкісною хвилиною тиші, Зара дістала рахункову книгу та свій записник і, схилившись над прилавком при тьмяному світлі самотньої свічки, заходилася перевіряти записи.

— Так... з містером Кемпбеллом та містером Олдбріджем я вже розрахувалася. — тихо мовила вона сама до себе, викреслюючи прізвища зі списку.

Перо завмерло в її пальцях.

— Лишилося лише четверо: віконт Мордвейн, барон Ешфорд, містер Леннокс і містер Фостер...

Вона повільно відклала перо й важко зітхнула. Полум’я свічки здригнулося від протягу, на мить вихопивши з темряви її стомлене обличчя.

— Господи... здається, це триває вже цілу вічність, — прошепотіла дівчина, прикриваючи очі — Хоча від смерті містера Елтона минув лише рік. Рік стриманості, рік економії... і рік надії.

Від тяжких думок Зару зненацька відволікла Софі. Кішка раптом стрімко вистрибнула просто на прилавок і розірвала тишу різким, наполегливим нявчанням. Її пухнастий чорний хвіст нервово смикався з боку в бік, вуха насторожено піднялися, а маленька мордочка раз у раз поверталася до вхідних дверей, ніби Софі когось чекала… або ж чогось боялася.

Спершу втомлена циганка не надала цій дивній поведінці жодного значення.

— Що таке, Софі? Вже час вечеряти? — мляво озвалася вона, кинувши погляд у вікно, за яким панувала непроглядна осіння темрява — Схоже, покупців сьогодні вже не буде. Я замкну двері, і ми підемо нагору.

Зара лагідно провела долонею по гладенькій чорній шерсті від теплої мордочки аж до кінчика хвоста. Зазвичай цього вистачало, аби Софі враз розтанула: починала голосно муркотіти й ніжно тертися об руку, випрошуючи ще ласки. Але не цього вечора.

Тепер її маленьке тільце було напружене, мов натягнута струна, а глибокі сині очі не відривалися від дверей із такою пильною зосередженістю, ніби кішка всіма силами намагалася відчути те, чого людське серце ще не встигло збагнути.

Не встигла дівчина здивуватися незвичній поведінці своєї улюблениці, коли знадвору долинув гуркіт коліс. Карета різко спинилася просто перед книгарнею. Вважаючи, що це якийсь запізнілий покупець, дівчина швидко схопила з прилавка свічку й поспішила до входу з привітною усмішкою.