Глава восьма

Доки граф подумки давав собі ту обітницю, екіпаж уже звернув на довгу під’їзну алею, і сірий гравій тоскно заскрипів під сталевими колесами, ніби сам Торнтон-хол сповіщав про повернення свого господаря. Розлогі платани, освітлені останнім золотавим сяйвом вечора, стрепенулися широким листям, а поміж їхніх темних віт ще пробивалися згасаючі промені сонця, що повільно хилилося за обрій.

Немов відчувши близькість стайні й довгоочікуваного відпочинку, пара темно-сірих коней пожвавішала і швидше потягла карету вперед. Кріс і не помітив, як екіпаж нарешті зупинився перед величним головним входом — масивними дубовими дверима, оздобленими потемнілим від часу золотом. Вони стояли непорушно й мовчазно, наче старі вартові, що чекали на повернення свого лорда.

Із боку стайні одразу вибіг конюх, стривожений несподіваною появою гостей у таку пізню годину. Та щойно він зазирнув у вікно карети й упізнав знайомі риси хазяїна, його обличчя миттю осяяла щира радість.

— Ваша милосте! — вигукнув слуга, низько схиляючись у поклоні — Ми й гадки не мали, що Ви повернетеся сьогодні!

Карета злегка хитнулася й остаточно завмерла перед сходами, вирвавши Сержа з глибокого сну.

— Добрий вечір, Стюарте, — мовив Кріс із легкою втомленою усмішкою і, не чекаючи допомоги, сам відчинив дверцята та ступив на землю.

Слідом за ним у прорізі карети з’явився маркіз із розпатланим темним волоссям, сонним поглядом і виразом цілковитого нерозуміння на обличчі.

— Ваша світлосте! — слуга знову поспішно вклонився й простягнув руку, допомагаючи джентльменові зійти.

Кріс на мить заплющив очі. І раптом йому здалося, ніби з плечей спала невидима ноша, важча за цілу гору. Груди наповнилися таким знайомим, майже забутим теплом, а серце закалатало швидше. На губах сама собою з’явилася усмішка, та особлива, невловима усмішка людини, яка після довгих поневірянь нарешті повернулася додому.

— Здається, я ненароком задрімав… перепрошую. — сонно пробурмотів Серж, безуспішно намагаючись пригладити неслухняні кучері.

— Облиш, — тихо засміявся Кріс, поблажливо махнувши рукою — Ти провів у дорозі всю ніч заради мене. Було б дивно, якби втома тебе оминула. І я не наважився порушити такий блаженний спокій.

З цими словами граф по-дружньому поплескав маркіза по плечу і обидва джентльмени рушили до парадних сходів із білого індійського мармуру.

Торнтон-хол завжди вражав своєю величчю. Сходи, створені понад два століття тому за наказом першого графа Вестморленда, були справжнім витвором мистецтва. Обабіч височіли античні статуї, мов німі охоронці родового маєтку, що віками спостерігали за зміною поколінь. Витончена балюстрада плавно здіймалася вгору й вела просто до важких дубових дверей.

Щойно джентльмени ступили на широкий ганок, як стулки повільно розчинилися зі старечим скрипом, і на порозі з’явився Мердок, незмінний дворецький Торнтон-холу ось уже тридцять один рік. Спершу на його стриманому обличчі майнула настороженість. Та варто було старому слузі впізнати постать графа, як суворі риси миттю пом’якшали.

— Ваша милосте! — вихопилося в нього схвильовано — Слава Господу… Ви живі й неушкоджені.

Лише тепер він помітив маркіза поруч і з притаманною йому бездоганною гідністю, схилив голову.

— Монсеньйоре.

— Доброго вечора, Мердок. — тихо озвався Кріс, переступаючи поріг дому, який колись був для нього цілим світом.

Серж лише стримано кивнув, приховуючи чергове позіхання, і мовчки рушив слідом за другом у глиб старовинного маєтку.

Джентльмени неквапливо ступили до вестибюлю, що потопав у світлих барвах. Високі мармурові колони, щедро оздоблені золотом, здіймалися вгору й підтримували розкішну стелю, розписану м’якими блакитними відтінками, через що здавалося, ніби над головою простягнулося саме вечірнє небо.

Широкі сходи з білого індійського мармуру велично вели на другий поверх, обрамлений витонченою балюстрадою, а підлога, викладена біло-блакитною плиткою у шаховому порядку, сяяла такою бездоганною чистотою, немов жодна порошинка не сміла торкнутися цього дому. У світлі сотень свічок, що мерехтіли на масивній старовинній люстрі та ажурних канделябрах уздовж вестибюлю, простір здавався ще урочистішим, сповненим тихої аристократичної величі.

Вишукана ліпнина вкривала стіни й стелю тонким мереживом, а вдало підібрані меблі пом’якшували холод мармуру, надаючи залі тепла й затишку, якого так бракує більшості старовинних маєтків.

Мердок саме допомагав джентльменам позбутися дорожніх плащів, коли трохи ліворуч прочинилися лаковані двері з червоного дерева, що вели до вітальні. У вузькому прорізі з’явилася знайома рудувата голівка леді Елізабет Торнтон.

— Мердок, я чула стукіт коліс екіпажу… — почала вона, та слова раптом урвалися.

Темно-карі очі молодої леді широко розкрилися, а вже за мить у них спалахнула така неприхована радість, що навіть стриманий дворецький мимоволі відвів погляд.

— Крісе!.. — вихопилося в неї тремтливо — Боже милостивий… це справді ти!

Не тямлячи себе від щастя, леді Елізабет кинулася братові назустріч і міцно обійняла його, ніби боялася, що він знову зникне, щойно вона відпустить.

— Хвала Господу, що з тобою все гаразд…