Глава сьома

Завдяки щирій чоловічій розмові дорога промайнула майже непомітно. Ще півгодини — і Кріс нарешті побачить дім. Із кожною милею напруга поволі залишала його серце, а груди наповнювалися тим особливим спокоєм, який здатна дарувати лише рідна земля. Ген за пагорбами вже вимальовувалися зазубрені верхівки Торнтон-холу — старовинного замку, де минули найсвітліші й найбезтурботніші роки його дитинства.

Саме тут родина Торнтонів щоразу ховалася від галасливого Лондона, від нескінченних світських візитів, холодної ввічливості та виснажливих правил, якими жило вище товариство. У Торнтон-холі життя ставало простішим, справжнім.

Тут не лунав безперервний гуркіт коліс брукованими вулицями, не змішувалися в єдиний шум тупіт кінських копит і гомін натовпу. Лише тиша, така глибока й незвична після столиці, що інколи здавалася майже нереальною. Безкраї зелені пасовища простягалися навколо, мов живе море, колихаючись під подихом вітру. У подібні миті людина особливо гостро відчувала той древній, майже забутий зв’язок із природою, що дрімав десь у самій глибині душі.

І все це — лише мала частина земель, що належить графу Вестморленду. Його володіння тягнулися далеко за обрій, розливаючись зеленими хвилями англійських рівнин настільки далеко, скільки сягало око.

У дитинстві Кріс міг годинами блукати луками, зарослими високою духмяною травою. Там, під неосяжним небом, він почувався вільним, мов вітер, і свято вірив, що кращого місця на світі просто не існує. Та роки невблаганно змінюють усе. Маленький хлопчик подорослішав і мусив повернутися до Лондона, до навчання, обов’язків і життя, у якому майже не залишалося місця для дитячих мрій. Із часом вони зблідли, розчинилися серед буденної метушні й нескінченних турбот дорослого світу.

Після завершення навчання до Торнтон-холу повернувся вже зовсім інший Кріс. Не безтурботний юнак, а стриманий і впевнений у собі джентльмен, який дивився на старовинний замок не як на місце дитячих забав, а як на спадок і відповідальність, що одного дня неодмінно ляжуть на його плечі. Разом із батьком він годинами об’їжджав орендарів, уважно вислуховуючи кожного, розпитуючи про врожаї, худобу, потреби й негаразди. Кріс безмежно пишався своїм батьком — людиною, яку щиро поважали всі довкола, — і понад усе прагнув стати схожим на нього.

Та одна трагічна мить три роки тому змінила все. Звістка про загибель графа та графині Вестморленд у дорожній аварії приголомшила весь вищий світ Англії. Про нещастя говорили у світських салонах, чоловічих клубах, за обідніми столами й навіть у провінційних маєтках далеко за межами столиці. Люди щиро співчували знатному роду, який в одну мить утратив одразу двох своїх найшанованіших представників.

Так Крістофер Торнтон у двадцять три роки прокинувся новим графом Вестморлендом. Разом із титулом на нього раптово обрушилася вага обов’язків, до яких неможливо бути готовим у такому віці. Відтепер саме він відповідав не лише за величезні землі, орендарів і старовинний родовий маєток, а й за долю своїх молодших сестер — шістнадцятирічної леді Елізабет Торнтон та маленької леді Кетрін, якій ледве виповнилося п’ять років.

Його молодший брат Александр саме завершував навчання у Кембриджі. Дізнавшись про трагедію, наукова рада університету без жодних заперечень надала юному лорду Торнтону позачергову двотижневу відпустку. Навіть суворі академіки розуміли: існують удари долі, перед якими стають безсилі будь-які правила.

Та, мабуть, найтяжче смерть молодого подружжя вразила графиню-вдову. Леді Вестморленд і раніше славилася непростим норовом, але після втрати сина й невістки її характер остаточно загострився, ставши ще більш владним і непередбачуваним. Здавалося, вона жила тепер лише однією думкою — будь-що зберегти велич і безперервність роду Вестморлендів.

Ледь Кріс успадкував титул, графиня взялася пильно стежити за кожним його кроком. Її втручання простягалося далеко за межі справ маєтку: вона прагнула контролювати навіть особисте життя нового графа, ніби намагалася власними руками сформувати майбутнє династії.

Саме тому перші місяці після смерті батьків Кріс майже безвиїзно проводив у Лондоні. Принаймні саме так він пояснював це оточенню — потребою бути ближче до справ і світського життя. Але правда була значно болючішою. Він просто не міг змусити себе залишатися у Торнтон-холі.

Старовинний замок перетворився для нього на мовчазний мавзолей спогадів. Кожен коридор, кожна кімната, кожен промінь сонця на потемнілих від часу стінах нагадували про щасливі родинні вечори, про сміх за великим столом, про теплі голоси батьків, які вже ніколи не пролунають під цим дахом.

І хоча у вищому товаристві лорда та леді Вестморленд поважали беззаперечно, їхня щира прихильність одне до одного часто ставала приводом для здивованих перешіптувань. Для англійської аристократії, де шлюби нерідко були радше союзом титулів і статків, ніж почуттів, подібна близькість між подружжям здавалася майже дивиною.

Як було прийнято у вищому світі, більшість шлюбів укладалася не за покликом серця, а заради вигоди, титулів і впливу. Почуття у подібних союзах вважалися радше небажаною слабкістю, аніж благословенням.

Юних леді змалку навчали коритися чоловікові, бачити у шлюбі необхідний обов’язок і запоруку власного добробуту. Для багатьох із них чоловік був лише володарем дому та джерелом розкоші, за яку доводилося платити покірністю. Лорди ж нерідко сприймали дружин як частину власного майна, гарну прикрасу маєтку, створену для народження спадкоємців та світських прийомів.