Глава шоста

З першої ж миті, щойно Кріс з’явився на сходах, його погляд знайшов Зару і вже не відпустив. Він тримав її очі так владно й невідступно, ніби закував дівчину в невидимі кайдани, не залишивши жодної можливості для втечі.

Маркіз щось промовив, та слова його безслідно розтанули в повітрі: ні граф, ні циганка не чули нічого, окрім глухого биття власних сердець і тієї мовчазної напруги, що натягнулася між ними, мов струна.

«Що сказати?..» — промайнуло в Зариній голові. Та будь-які слова здавалися мізерними й недоречними перед цією миттю, сповненою почуттів, яким вони обоє ще не наважувалися дати ім’я.

Маркіз, швидко збагнувши власну зайвість, тактовно вклонився й поспішив до дорожньої карети, що чекала неподалік.

Зара мовчала. Вона не була певна, що зможе втримати голос рівним, якщо бодай спробує заговорити. Та й Кріс не поспішав порушувати тишу. Одного «дякую» було надто мало, воно не могло вмістити всього того тепла, що переповнювало його душу. А сказати більше… ні, для цього ще не настав час.

Раптово Зара відчула ніжний доторк до ноги й, мов виринувши зі своїх тривожних думок, опустила погляд на Софі. Кішка лагідно терлася об її спідниці, ніби прагнула заспокоїти чи нагадати про реальність, у якій вони все ще мусили залишатися. Цей невинний рух неначе розірвав тонку невидиму нитку між ними, дозволивши графові нарешті опанувати себе.

— Мені час повертатися до свого маєтку… та родини, — тихо промовив Кріс.

Голос його звучав стримано, однак легке тремтіння видало бурю почуттів, що вирувала всередині. Зара лише ледве помітно кивнула, вперто дивлячись кудись за його плече. Вона боялася, що граф побачить у її очах усе те, що вона так відчайдушно намагалася приховати.

Кріс повільно ступив ближче й завмер на відстані витягнутої руки, на тій небезпечній межі, за якою починалося все те, чого вони обоє не мали права собі дозволити.

Серце благало її зробити крок, скоротити цю нестерпну відстань, притулитися до нього й більше ніколи не відпускати. Та голос розуму виявився безжальнішим.

Циганка залишилася стояти на місці, стискаючи пальці в складках сукні й ховаючи почуття так глибоко, ніби боялася, що вони вирвуться назовні від одного необережного подиху. Бажання, гаряче й небезпечне, пульсувало в кожній клітинці її тіла, змушуючи серце болісно тремтіти.

«Скільки разів кокетливі красуні вищого світу намагалися заманити мене у свої вишукані пастки… - майнуло в думках Кріса - Та жодній із них так і не вдалося торкнутися мого серця. До цієї миті. - він ковтнув ком, що раптово виник у горлі - Чому саме вона?.. Ця незвичайна дівчина… У чому її таємниця? У погляді, сповненому непохитності? У мовчанні між словами? Чи, можливо, у тій неповторності, що зруйнувала всі мої захисти й безжально причарувала мене?..»

— Міс Елтон… — його голос зрадницьки затремтів, і графові довелося на мить замовкнути, аби знову опанувати себе. — Прийміть мою найщирішу вдячність за життя, яке Ви мені повернули. За Вашу турботу… за світло, яке Ви принесли в мою темряву. Я ніколи цього не забуду. Як і Вас.

Він взяв її руку так обережно, ніби боявся злякати чи втратити щось безцінне, й легко торкнувся губами її пальців. Поцілунок був короткий, майже несміливий. Та в ньому вмістилося більше почуттів, ніж могли б умістити найпалкіші зізнання.

Кріс не одразу відпустив її руку, затримавши ще на одну мить. А тоді різко відвернувся й рушив до виходу, залишаючи по собі ледь вловимий чоловічий запах й щось значно небезпечніше — відчуття недомовленості, що стискало душу.

На тремтливих ногах Зара рушила слідом. Кожен крок давався їй так важко, ніби невидима сила тягнула назад. Вона жадібно вдивлялася в його постать, прагнучи навіки викарбувати в пам’яті образ високого чорноокого джентльмена, чоловіка, який з волі небес того злощасного вечора переступив поріг саме її книгарні.

Чому саме він?.. Навіщо?.. І за що?.. Доля ніби глузувала з неї, підкидаючи питання, на які серце не мало відповіді.

Біля карети граф раптом завмер і востаннє озирнувся. Його приречений погляд сказав значно більше, ніж будь-які слова. За мить Кріс піднявся до карети. Кучер різко змахнув батогом, і двійка сірих коней зірвалася з місця, стрімко відносячи його все далі й далі від її дому… і від неї самої.

Раптово груди Зари стиснула свинцева важкість, немов невидима рука безжально здавила серце. Спершу тіло обпекло гарячою хвилею, а вже за мить холод скував її зсередини, позбавляючи можливості дихати.

Вона хотіла зробити крок уперед. Хотіла побігти слідом та ноги наче приросли до порога, і жодна сила у світі вже не могла зрушити їх із місця. Карета давно розчинилася вдалині, а Зара все стояла нерухомо, вдивляючись у порожню дорогу так, ніби ще сподівалася побачити бодай тінь того, що вже втратила.

Невідомо скільки часу минуло, перш ніж холодні краплі дощу торкнулися її обличчя, вириваючи з заціпеніння. Повільно піднявши голову, дівчина зустрілася поглядом із похмурим сірим небом, яке цього дня дивовижно точно віддзеркалювало її душу.

Літо поступово відходило і осінь уже дихала зовсім поруч: у пронизливому вітрі, у холодних ранках, у передчасних сутінках. І в тій порожнечі, що тепер оселилася всередині Зари.

Здригнувшись від чергового пориву вітру, циганка повільно обернулася й зайшла до книгарні, ніби переступала межу між справжнім світом і власною самотністю. Піддавшись тягучому меланхолійному настрою, вона вперше зробила те, на що ніколи раніше не наважувалася: повернула ключ у замку й опустила фіранки ще на самому початку робочого дня.