Глава п'ята

Наступного ранку, попри пізню годину, коли вона нарешті заплющила очі, Зара прокинулася разом із першим сонячним промінням. Золоте світло несміливо ковзало стінами невеликої кімнати, торкаючись темного дерева меблів і розсіюючись в легкій серпанковій тиші ранку. Сидячи біля вікна з чашкою улюбленого зеленого чаю, терпкого, з медом і тонкою кислинкою лимона, дівчина марно намагалася впорядкувати думки, розбурхані вчорашньою розмовою.

Ніяковість огортала її, мов тепла шаль. Зара ніколи ще не дозволяла собі такої відвертості. Вона звикла довіряти лише власним інстинктам, тримаючи людей на обережній відстані, за невидиму межу, якої досі не переступав жоден чоловік. Та щось у спокійній турботі Кріса, у його уважному погляді й щирій зацікавленості непомітно зруйнувало ту крихку оборону. І тепер у її серці жевріло нове, незнайоме відчуття — тихе усвідомлення власної значущості.

Уперше в житті циганка відчула себе жінкою, на яку дивляться не побіжно, не з ввічливої цікавості чи прихованої зверхності, а так, ніби її присутність справді має вагу. І це відкриття, солодке й небезпечне водночас, наповнювало душу мрійливими образами майбутнього, якому, однак, не судилося народитися.

Зара вкотре намагалася повернутися до тверезих думок, нагадуючи собі гірку правду. Кріс — граф Вестморленд, чоловік із титулом, становищем і світом, двері якого для неї назавжди залишаться зачиненими. А вона — лише власниця маленької книгарні… циганка, чужинка в очах суспільства, яке ніколи не пробачає походження.

Їхня зустріч не мала статися. То була випадковість. Примха долі. А може — жорстока забаганка самих небес, які часом дозволяють людині зазирнути в те життя, що ніколи не стане її власним.

Незабаром Кріс остаточно одужає й повернеться туди, де на нього чекають обов’язки, світські прийоми, родинне ім’я й звичний для нього світ. А їй залишиться лише пам’ять. Пам’ять про кілька коротких днів, схожих на сон. І про темний, уважний погляд чоловіка, поруч із яким дівчина вперше відчула себе не самотньою.

Зверху долинув рівний звук кроків, що порушив ранкову тишу, і вже за мить об’єкт її метушливих думок з’явився на порозі кухні, залитої м’яким сонячним світлом.

— Доброго ранку, міс Елтон, — мовив Кріс із легкою усмішкою. — Сподіваюся, вчора я не був надто допитливим?

Та Зара майже не почула його слів. Її погляд одразу прикипів до його голови, вільної від бинтів, і серце тривожно стиснулося.

— Доброго ранку, мілорде… Навіщо Ви зняли пов’язку? Це ж небезпечно. — Вона швидко підвелася з-за столу й рушила до нього, вже простягаючи руки, аби оглянути рану. — Вам слід було покликати мене.

— У цьому не було потреби, — спокійно відповів чоловік, трохи схиливши голову, щоб їй було зручніше. — Я цілком упорався сам.

Його голос звучав упевнено, але циганка майже не слухала. Обережно відвівши темне пасмо волосся, вона уважно оглянула місце поранення. Її тонкі пальці ледь торкнулися теплої шкіри, і від цього невинного дотику тіло чоловіка помітно напружилось.

Нарешті дівчина полегшено видихнула.

— Що ж… мої вітання, мілорде. Рана повністю загоїлася. Навіть шрам майже сховався у волоссі.

І хоч слова прозвучали рівно, всередині все болісно обірвалося. «Ось і кінець… — з тихим смутком подумала циганка — Кінець його перебуванню в моєму домі».

Кріс повільно обернувся до неї. У його темних очах було щось незвично серйозне — щось, від чого Зарі раптом забракло повітря. Не відводячи погляду, він обережно взяв її руки у свої широкі теплі долоні.

— Я хотів ще раз подякувати Вам, міс Елтон, — промовив граф тихо, але в кожному слові бриніла щира ніжність. — За все, що Ви для мене зробили.

Його погляд ковзнув Зариним обличчям так повільно й уважно, ніби чоловік прагнув навіки закарбувати в пам’яті кожну рису. І саме в ту мить перед дівчиною раптом спалахнуло нове видіння.

Велична церковна зала, залита світлом сотень свічок. Високі гранітні колони здіймалися до самого склепіння, а нескінченні ряди дубових лав були заповнені усміхненими людьми. Вона повільно крокувала до вівтаря у сліпучо-білому весільному вбранні, стискаючи в руках маленький букет квітів. Попереду, біля самого вівтаря, стояв наречений — високий, елегантний, у чорному фраці. Священник у світлому вбранні здавався небесним посланцем серед золотавого сяйва. Аж раптом наречений обертається і перед нею постає… Кріс?

Світ захитався. Якби чоловік не тримав її так міцно, Зара неодмінно втратила б рівновагу. Слабкість накрила її раптово, мов тепла хвиля, що позбавляє сили в ногах і змушує довірливо схилитися до того, хто стоїть поруч. Його руки стали єдиною опорою — міцні, надійні, небезпечно близькі. І від цього дотику по її тілу повільно розливалося густе, солодке тепло, від якого завмирало серце й перехоплювало подих.

Їхні погляди зійшлися так раптово й невідворотно, ніби між ними натягнулася невидима нитка, що не дозволяла ані відступити, ані сховатися. Темні очі Кріса повільно ковзали її обличчям, затримувалися на ледь розтулених губах, на тремтливих віях, на рум’янці, який зрадливо розливався по щоках. І від того пильного, майже нестерпного погляду по шкірі Зари пробіг дрібний трепет, а долоні в його руках стали гарячими й вологими від хвилювання.

Він нахилявся повільно. Надто повільно. Ніби навмисне давав їй змогу відчути кожну мить цього небезпечного зближення. Щоки дівчини торкнувся теплий подих, від якого серце в грудях забилося так сильно, що Зара була певна — він чує кожен його удар. Відстань між ними танула нестерпно повільно, і коли його губи опинилися зовсім близько, циганка мимоволі подалася вперед, підкоряючись якомусь дикому, незнаному досі інстинкту.