Глава четверта

Того ж вечора, нарешті замкнувши книгарню, Зара втомлено зняла з прилавка важкий свічник із двома тремтливими вогниками й, ледь стримуючи втому, пошкандибала до кабінету. Старі дошки під ногами тихо рипіли, а в повітрі ще стояв запах пилу, воску та свіжого чорнила. Годину тому граф повечеряв, слухняно випив ліки й тепер, певно, вже дрімав у своїй кімнаті. Принаймні на цей вечір вона могла залишити тривоги осторонь і взятися за рахунки.

Серпень уже вступив у свої права — останній, найкоротший подих літа. А разом із ним настав і час розрахунків із кредиторами.

Глибоко зітхнувши, дівчина опустилася за стіл і на мить заплющила очі. Це літо стало найважчим у її житті. Втім, не лише літо. Від самої осені, відколи помер містер Елтон, вона не знала ані спокою, ані відпочинку. Дні перетворилися на нескінченні підрахунки доходів і витрат, на суперечки з постачальниками, на години виснажливої праці заради одного-єдиного — сплатити борги покійного вітчима.

Вона працювала до цілковитого виснаження, нерідко забуваючи про сон і їжу, аби тільки книгарня приносила бодай трохи більше прибутку. Іноді Зарі здавалося, що все її життя тепер вимірюється не днями й ночами, а сумами в рахункових книгах та термінами виплат.

Комусь це могло б видатися жорстокою несправедливістю. У світі, де жінка майже не мала власного голосу й надто часто сама ставала чиєюсь власністю, молода дівчина змушена була відповідати за борги чоловіка, який уже лежав у могилі. Та гроші рідко знають милосердя. За них люди готові на все, навіть на погрози самотній дівчині, яка й без того трималася з останніх сил.

Спочатку Зарі було страшно до тремтіння. Залишившись сам на сам із низкою чоловіків, що раз по раз з’являлися на порозі книгарні й у наполегливій, а подекуди й відверто грубій формі нагадували про її «обов’язок», дівчина почувалася беззахисною, мов пташка перед хижими псами. Її серце стискалося від жаху щоразу, коли над дверима лунав мелодійний дзвін. Та, хоч як сильно тремтіли руки, циганка змушувала себе підводити голову й дивитися їм просто у вічі. Сподіватися їй було ні на кого. Лише на себе.

Насамперед вона розрахувалася з найнадокучливішими кредиторами — тими, чиї погрози звучали найвимогливіше. Хвала Господу, прибуток від продажу книжок дозволяв робити регулярні виплати й хоча б ненадовго стримувати їхню жадібність. Але за це доводилося дорого платити.

На власні потреби грошей майже не залишалося. Новий одяг став для дівчини розкішшю, про яку вона давно перестала мріяти, а замість доброго шматка м’яса Зара часто задовольнялася самими обрізками, купленими за безцінь у фермерів наприкінці базарного дня. Вона навчилася торгуватися за кожний пенні, вперто, холоднокровно, майже відчайдушно. І саме ця сувора школа нужди згодом подарувала їй ту ділову хватку, яка допомогла втримати книгарню на плаву.

І лише тепер, майже через рік після смерті містера Елтона, циганка вперше наважилася повірити, що попереду може бути не самий лише морок. Наче десь удалині, крізь нескінченну темряву виснажливих днів, нарешті зблиснуло слабке світло надії. Втім, розслаблятися було ще надто рано.

Опустившись у м’яке шкіряне крісло, дівчина легенько поплескала себе по щоках, намагаючись прогнати сонливість, і потягнулася до шухляди по рахункову книгу. Її повіки важчали з кожною хвилиною, а губи раз у раз мимоволі розтулялися у втомленому позіханні. Та Зара вперто продовжувала рахувати, схилившись над пожовклими сторінками.

Коли старий годинник у коридорі тихо вибив північ, вона нарешті завершила підрахунки й безсило відкинулася на широку спинку крісла. Сон уже лагідно огортав її свідомість, затягував у млосний полон забуття, аж раптом різкий скрип дубових дверей змусив дівчину здригнутися й широко розплющити очі.

На порозі стояв Кріс. У тремтливому світлі майже догорілої свічки він раптом видався їй велетнем із давньої легенди, могутнім, мов лицар зі старовинних балад, що з’явився серед ночі, аби забрати її до свого похмурого кам’яного замку. Зара не могла відірвати погляду від його високої постаті, від широких плечей, що губилися в напівтемряві кімнати. Розум ще намагався достукатися до неї тихим голосом перестороги, та марно.

Якась небезпечна, майже болюча жага раптом охопила її цілком. Їй до нестями захотілося відчути тепло його губ, дозволити сильним рукам пригорнути її до себе так міцно, ніби весь світ перестав існувати. Це бажання спалахнуло в ній стрімко й нестримно, мов полум’я, до якого необачний метелик летить, забуваючи про страх обпекти крила.

І в ту мить Зарі стало байдуже геть до всього. Чи помітить він її почуття. Чи зрозуміє. Чи відштовхне. Усе навколо розчинилося в густій напівтемряві кімнати. Лишилися тільки він, вона і тиша, напоєна небезпечною спокусою.

— Міс Елтон, пробачте моє вторгнення… але вже далеко за північ. І, зізнаюся, я здивований бачити Вас досі за роботою. У Вас усе гаразд?

Його низький голос, спокійний і м’який, мов теплий оксамит, поступово повертав Зару до реальності. Лише тепер вона з жахом усвідомила, як непристойно довго й захоплено розглядала цього небезпечно вродливого чоловіка. Гаряча хвиля сорому миттєво залила її щоки. Різко випроставшись у кріслі, циганка квапливо відвела погляд, ніби намагалася втекти від того солодкого марева, яке ще мить тому огортало її свідомість.

— Усе добре, мілорде, — поспішно відповіла вона, силкуючись надати голосу звичної стриманості. — Дякую за турботу. Просто засиділася за підрахунками й зовсім втратила лік часу.