Глава третя

Він цілком впевнений, що відправив проклятого графа на той світ. Від такого удару ніхто не може вижити. І все ж у цій впевненості не було полегшення. «Так йому і треба! Як я ненавиджу усіх тих проклятих Торнтонів! Кров у них холодна, а серця – порожні. Він не був вартий Амелії. Не був…» Та ці слова не заглушили болю. Із сірих холодних очей зірвалася самотня сльоза, зрадлива й небажана. Він різко змахнув її, ніби стираючи слабкість із власного обличчя. «Джентльмен не може плакати!» Йому потрібно тримати себе в руках, заради власної честі, заради загиблого кохання, заради Амелії…

Наступного ранку, щойно за секретарем лорда Блеквуда зачинилися двері, до книгарні спустився граф. Голова його все ще була туго перев’язана білими бинтами, а кроки залишалися нетвердими, проте в поставі відчувалася та вперта гідність, яка буває лише в чоловіків, не привчених схилятися перед болем чи обставинами.

— Ого… Масштаб Вашої праці справді вражає, міс Елтон! — мовив Кріс із щирим подивом, повільно оглядаючи високі шафи й важкі дубові стелажі, ущент заставлені книжками.

Його голос змусив Зару різко обернутися.

— Щось трапилося, мілорде? Вам погіршало? — стривожено запитала вона.

— Аж ніяк, прошу, не хвилюйтеся, — відповів Кріс. — Я почуваюся значно краще. Тривале лежання виснажує розум не менше, ніж тіло. Тож я дозволив собі невелику прогулянку… і водночас маю щастя побачити Вашу книгарню.

Він повільно рушив уздовж полиць, час від часу проводячи пальцями по корінцях дорогих томів. У погляді графа жевріло неприховане захоплення, тоді як Зара раз у раз тривожно позирала на двері. Її серце стискалося щоразу, коли з вулиці долинав бодай найменший звук.

«А що, як його тут побачать?..» Ця думка не давала циганці спокою. Та вона вперто приховувала свій страх за незворушним виразом обличчя. Зрештою Кріс зупинився біля Зари. Його очі ковзнули по дівчині з тією уважністю, від якої в її грудях щось ледь відчутно затрепетало.

— Дозвольте привітати Вас, міс Елтон, — промовив він стримано, але напрочуд щиро. — Ваша праця й наполегливість заслуговують найвищої поваги.

— Дякую, мілорде, — ледь зашарілася Зара. — Та всі заслуги належать моєму покійному вітчимові, містеру Елтону. Я лише продовжую його справу.

Раптом Кріс накрив її стиснуті руки своєю великою теплою долонею, від чого у циганки вмить перехопило подих.

— Ніколи не применшуйте власних заслуг, міс Елтон, — тихо мовив він.

У ту ж секунду світ навколо ніби розчинився. Не стало ані книжкових полиць, ані запаху дорогого паперу, ані шуму ранкової вулиці. Лишилися тільки його долоня поверх її рук… і дивне, небезпечне тепло, що розливалося десь під серцем. Та граф майже одразу відступив, ніби сам злякався цієї миті.

— Я хочу попросити у Вас дещо, міс Елтон.

Зара повільно підвела на нього очі.

— Що саме?

— Мені потрібні перо й папір. А також стіл або будь-яка рівна поверхня, де я зміг би написати листа.

Дівчина мовчки дістала з кишені ключ і підійшла до найближчих дверей.

— Це колишній кабінет містера Елтона, — сказала вона, повертаючи ключ у замку. — Я також інколи користуюся ним.

Двері тихо прочинилися, відкриваючи невелике приміщення зі старим масивним столом із темного дерева та високими шафами, просоченими запахом чорнила й пилу.

— Там є все необхідне, мілорде.

Вона вже збиралася вийти, коли за спиною почула його голос:

— Щиро вдячний Вам, міс Елтон.

Кріс повільно опустився у трохи потерте шкіряне крісло, а Зара, виходячи з кабінету, навмисне залишила у дверях вузеньку щілину. Про всяк випадок.

Минуло вже чимало часу, значно більше, ніж потрібно було для звичайного листа, але з кабінету не долинало ані звуку. Зара раз у раз тривожно поглядала на прочинені двері, не знаючи, що непокоїть її більше: страх, що лорду Вестморленду знову стало зле… чи думка про те, що хтось із відвідувачів раптом побачить його тут.

Нарешті розрахувавшись із одним із постійних клієнтів, дівчина більше не витримала. Вона тихо підійшла до дверей і обережно прочинила їх. Та наступної миті завмерла.

На колінах Кріса, цілком задоволена й спокійна, розляглася Софі. Кішка ліниво примружила блакитні очі, дозволяючи чоловікові гладити свою блискучу шерсть так, ніби знала його все життя.

Зара лише кліпнула, не повіривши власним очам. Софі ніколи не підпускала до себе чужих. Навіть знайомих людей вона терпіла неохоче, а тепер одразу з такою легкістю знайшла спільну мову із цим серйозним джентльменом. Саме в цю мить Кріс підвів голову й зустрівся з дівчиною поглядом.

— Не хвилюйтеся, міс Елтон, — лагідно мовив він. — Я просто не зміг опиратися спокусі познайомитися ще з однією чарівною мешканкою Вашого дивовижного будинку.

— Я не схвильована… лише здивована, мілорде, — поспішно відповіла Зара, переступаючи поріг кабінету. — Софі ніколи раніше не дозволяла стороннім торкатися себе. Вона дуже примхлива.

Кріс повільно провів долонею по чорній шерсті й на його губах з’явилася ледь помітна усмішка.