Глава друга

Хворий то виринав із важкого марення, то знову провалювався у темну безодню забуття. День за днем Зара не відходила від його ложа: поїла незнайомця гіркими цілющими відварами, змочувала прохолодною водою палаюче чоло й терпляче чекала, коли гарячка, нарешті, відступить. Через цього мимовільного пацієнта дівчина була змушена закинути роботу в книгарні, що, звісно ж, неабияк вплинуло на кінцевий заробіток. Та попри страх перед злиднями, Зара не могла вчинити інакше. Людське життя важило для неї більше за будь-які борги.

Вона не знала, чому доля привела цього чоловіка саме до її порога. Не знала, ким він був насправді. Але щось у його змарнілому обличчі, у різких шляхетних рисах і в тій дивній тривозі, що не полишала її серця, змушувало Зару залишатися поруч. А далі… далі мав вирішити час.

Минуло кілька днів. Того ранку Лондон знемагав від липневої спеки. Сонце розпеченим золотом лягало на цегляні фасади й бруківку, перетворюючи місто на велетенську задушливу пательню. Зара, як робила це щодня, увійшла до кімнати з мискою прохолодної води, маючи намір освіжити обличчя свого пацієнта. Замислена, вона майже машинально опустилася в крісло біля ліжка, змочила тканину й уже простягнула руку… Та раптом завмерла.

На неї дивилися очі. Глибокі, чорні, пронизливі. Мокра тканина вислизнула з пальців дівчини і впала на підлогу. На мить Зара ніби втратила здатність дихати. Проте вже за секунду опанувала себе й тихо промовила:

— Доброго ранку, сер. Як Ви себе почуваєте?

Чоловік відповів не одразу. Його погляд ковзнув по її обличчю уважно й насторожено, наче він намагався зрозуміти, хто перед ним. А тоді кімнату наповнив низький, твердий голос, доволі сильний для людини, яка ще вчора лежала без пам’яті:

— Хто Ви… міс? І де я перебуваю?

— Міс Елтон, — відказала Зара, стримуючи хвилювання. — Ви у моєму домі, неподалік Ранела-Ґарденс.

— Ранела-Ґарденс?.. — недовірливо повторив незнайомець.

— Так. Парк на набережній у Лондоні.

— Лондон… — задумливо проказав він, ніби це слово долинало до нього крізь густий туман спогадів.

На мить чоловік заплющив очі, а коли знову перевів їх на Зару, у його погляді з’явилося щось тривожне й гостре.

— Що зі мною сталося? Як я опинився тут?

— Боюся, цього я не знаю, сер, — тихо мовила дівчина. — Я знайшла Вас біля свого дому під час грози. Ви були майже непритомні… і з раною на скроні.

— Он як… — ледь чутно озвався він, відводячи погляд убік.

— У Вас почалася сильна гарячка, — продовжила Зара. — Кілька днів Ви майже не приходили до тями. Але тепер небезпека минула. Що Вас турбує зараз?

Чоловік замислився.

— Незначний біль у скроні… слабкість… — відповів він, а тоді раптом додав із ледь помітною іронією: — І страшенний голод.

На вустах Зари мимоволі з’явилася усмішка.

— Це добра ознака, сер. Адже означає, що Ви одужуєте. Я зараз принесу щось поїсти.

Вона вже хотіла підвестися, та раптом сильна чоловіча рука обхопила її зап’ясток. Циганка здригнулася. Його пальці були гарячими й міцними, немов сталевий обруч.

— Дякую Вам, міс Елтон… за все.

Темні очі незнайомця невідривно дивилися на неї. І в ту ж мить світ перед Зарою ніби розколовся.

Похмура кімната, затягнута напівмороком… срібний канделябр із тремтливими свічками… він, схилений над паперами… І ось, двері повільно відчиняються. Жінка. Світловолоса красуня. Вона впевнено підходить до нього, сідає на коліна й жадібно впивається в його вуста поцілунком…

Зара різко відсахнулася, мов від опіку, й вихопила руку з долоні джентльмена. Серце шалено билося в грудях, немов спійманий птах.

— Перепрошую… — ледь чутно пробурмотіла вона й майже вибігла з кімнати.

Лише в прохолодному коридорі дівчина дозволила собі спинитися. Притулившись спиною до стіни, вона заплющила очі й судомно вдихнула повітря. Її пальці все ще тремтіли.

«Чому?.. Чому я так реагую на цього незнайомця?..» Він був джентльменом. Це читалося в кожному русі, у поставі, у голосі. Чоловіком зі світу розкішних салонів, світських прийомів і вишуканих леді. А вона?.. Лише циганка. Власниця маленької книгарні, яка ледве зводила кінці з кінцями.

І раптом перед її очима знову спалахнув образ тієї білявки. Вродливої, впевненої, ймовірно, коханої. «Швидше за все, його серце вже належить іншій…» Ця думка виявилася болючішою, ніж Зара хотіла визнавати. Вона глибоко зітхнула й силоміць змусила себе заспокоїтися.

Ні, це безумство. Їй не можна забувати, ким вона є насправді. Того ж дня Зара вирішила повернутися до книгарні. Борги нікуди не зникли, а останні дні майже залишили її без прибутку. Життя не зупинялося, незважаючи на такі круті повороти. Тож дівчина випросталася, гордо підняла підборіддя й узялася до роботи, вперто переконуючи себе, що незнайомець для неї — лише тимчасовий гість, якого доля випадково привела до її дому.

Більшу частину часу Зара проводила за прилавком книгарні, зустрічаючи покупців із незмінною ввічливістю та стриманою гідністю. До містера Елтона, зазвичай, приходили люди, чиї імена лунали у найрозкішніших салонах Лондона: лорди, леді, спадкоємці старовинних родів і дружини впливових політиків. Вони вимагали не лише рідкісних видань у дорогих палітурках, а й особливого ставлення до себе, такого ж бездоганного, як блиск їхніх фамільних коштовностей.