Глава перша

Присвячується моєму дідусеві… Дякую тобі за те, що колись відкрив для мене безмежний світ книжок… Тебе вже немає поруч, але любов до історій, яку ти мені подарував, житиме в моєму серці вічно…

Лондон, кінець липня 1815 року

Ледь чутний шурхіт гілки, що ковзнула по шибці, змусив Зару відірвати стомлений погляд від рахункової книги. Дівчина повільно кліпнула, лише тепер повернувшись до реальності, й з подивом усвідомила, що за вікном давно згустилися сутінки. Вітер з наполегливою люттю бив у розхристані двері книгарні, змушуючи старі завіси тремтіти від кожного пориву.

Звівши тонкі чорні брівки, циганка неквапливо озирнулася довкола. Поки вона, схилившись над рахунками, боролася з нескінченними цифрами, маленька книгарня встигла потонути у густій темряві. Старі дерев’яні полиці, від краю до краю заставлені книгами у найрізноманітніших палітурках, тепер лише невиразно виринали з мороку, а крізь маленьке віконце з надщербленою шибкою виднівся тьмяний клапоть свинцевого неба.

«Невже так пізно?..»

Зара поволі підвелася, обережно розминаючи затерплу шию, й попрямувала до дверей. Варто було їй лише визирнути надвір, як серце мимоволі стиснулося. Із півдня стрімко насувалася важка темно-синя хмара, схожа на гігантську хвилю, готову повністю поглинути місто. Тієї ж миті сліпучий зиґзаґ блискавиці розітнув небо, мов лезо, і майже одразу повітря здригнулося від гучного удару грому.

Циганка мимоволі стрепенулася й перевела погляд у бік Ранела-гарденс. Могутні дерева безсило гнулися під шаленими поривами вітру, ніби сама буря намагалася поставити їх навколішки. Темза, відділена від парку лише вузькою бруківкою, несла свої темні розбурхані води з такою люттю, що хвилі з гуркотом розбивалися об гранітні плити. У цю мить ріка вже скидалася не на спокійну артерію Лондона, а радше на дикого звіра, якого розбудили посеред сну й закували у кайдани.

Наближення грози змусило все живе шукати прихисток. Гросвенор-роад спорожніла, мов вимерла. Лише вітер свистів поміж будинками та жбурляв перші важкі краплі дощу на сіру бруківку.

У книгарні ставало задушливо. Проте Зара швидко змінила табличку на «Зачинено» й замкнула двері, перш ніж негода змогла остаточно увірватися досередини. Повернувшись до столу, вона запалила ще одну свічку. Тремтливе полум’я вихопило з темряви її втомлене обличчя, мідний відблиск у чорному волоссі та тонкі пальці, списані чорнилом.

Голова йшла обертом від утоми. Числа розпливалися перед очима, перетворюючись на суцільну каламутну пляму, але Зара вперто змусила себе продовжити. Залишалося зовсім трохи.

Маленька книгарня приносила невеликий прибуток, а після смерті містера Елтона, вітчима Зари, всі турботи лягли на тендітні плечі дівчини. Разом із крамницею він залишив їй у спадок нескінченний перелік боргів. Ледь містом розійшлася звістка про його смерть, у двері книгарні один за одним почали стукати кредитори. Вони вимагали грошей, сипали погрозами й без жалю нагадували про в’язницю, що чекала на неспроможних боржників.

Зара благала дати їй час. Спершу слова дівчини сприймали з холодом і недовірою. Та завдяки природній кмітливості, гострому розуму й рідкісному дару переконання вона все ж змогла схилити їх на свій бік. Чи то вражені її словами, чи зглянувшись на юний вік циганки, кредитори погодилися на поступові виплати. Відтоді майже кожен зароблений пенні Зара віддавала на сплату боргів, залишаючи собі лише жалюгідні крихти на прожиття.

Нарешті підбивши підсумки, дівчина відкрила потертий записник.

— Сто п’ятдесят фунтів… містеру Найтлі, — тихо промовила вона, ковзаючи пальцем по рядках. — І тоді я нарешті повністю з ним розрахуюся. Яке ж це буде полегшення…

На мить її губи скривилися у втомленій гримасі.

— Надокучливий чоловік…

Вона глибоко зітхнула.

— Залишається лише тридцять фунтів… А ще потрібно поповнити полиці новими книгами.

Раптовий спалах блискавиці освітив книгарню так яскраво, що Зара мимоволі заплющила очі. Тієї ж секунди пролунав грім, і старі стіни здригнулися, ніби налякані шаленством бурі. Та сама дівчина не боялася грози.

Ще в дитинстві вона любила сидіти на підвіконні й спостерігати, як дощ зі скаженою силою б’ється об шибки, як вітер гне дерева до самої землі, а блискавки розтинають темряву срібними шрамами. Для Зари буря ніколи не була загрозою. Вона здавалася їй живою, дикою, величною й прекрасною у своїй нестримності.

Ніби зачарована, циганка підійшла ближче до вікна. Поруч на старій канапці, згорнувшись у блискучий чорний клубочок, спала Софі, її єдина слухачка й мовчазна порадниця. Зара ніжно провела пальцями за маленьким котячим вушком, і та сонно ворухнула носиком, навіть не розплющивши очей. Знову перевівши погляд до вікна, Зара вже хотіла відвернутися, аж раптом завмерла, ніби скута невидимою силою.

Там, за запітнілим склом, просто під несамовитими потоками дощу, біля самої стіни книгарні навколішки стояв чоловік. Однією рукою він важко спирався об мокру стіну, а його постать раз у раз хиталася під поривами вітру, ніби буря от-от мала повалити нещасного на землю. Навіть крізь темряву було помітно, що незнайомець ледве тримався при тямі. Чи то поранений… чи смертельно виснажений. І в ту ж мить Зара зрозуміла: залишити його надворі означало приректи на загибель. Не дозволивши собі ані хвилини вагань, дівчина схопила зі спинки стільця щільний шкіряний плащ і вибігла просто у шаленство бурі.