Розділ 7.

Я не тямила себе від гніву. За кілька секунд я подолала відстань до Гектора.

— Убивця! —  закричала йому в обличчя.

Моє тіло трусило від ненависті до триклятого Акеа, я хотіла голими руками роздерти його горлянку. «Місце, куди ввійшов кристал», — закарбував мені у пам’яті Доріан в останні секунди свого життя. — Так ти уб’єш безсмертного — пошкодивши дар Всесвіту».  Але я не могла, не мала права — я не вбивця, я не стану такою, як він.

Гектор стояв нерухомо, насміхаючись з мене, з Доріана, зі всього світу. Я відчувала його самовпевненість, зверхність та егоїзм, але дуже швидко ці емоції змінились страхом, розчаруванням та відчаєм. Верховного трясло наче від лихоманки, а разом з ним почала здригатись земля, вдарив сильний грім і небо запалало вогнем. Я насторожилась в очікуванні гласу Всесвіту, а натомість почула белькотання Гектора.

— Ні. Це несправедливо. Ще рано. У мене ще є два роки. Ось вона. Я принесу її в же.... — він не договорив, його голос увірвався, лише рот безпорадно відкривався, а очі повністю втратили аметистовий відтінок, ставши карими.

Біль та жах  не одного десятка Акеа огорнули долину та мене. Я відчувала цю гаму емоцій. Мене поглинало, нагромаджувалось у серці — хотілось вити від розпачу. Врятував промінчик надії, що я вловила. Не вірила, що таке можливо, але я чітко знала кому належить почуття.

— Доріане, —  прошепотіла, присівши біля бездиханного тіла чоловіка. Не стримуючи сліз, упала йому на груди. Я молилась Всесвіту, щоб моє відчуття було справжнім.

«Тук... тук-тук... тук-тук-тук…», —  солодка музика його серця долинула до мене.

«Я живий!» — почула його голос, що лунав у мені.

Я підхопилась і зустрілась з його яскраво-аметистовим поглядом. Не справившись з емоціями, я припала вустами до його губ.

«Заради цього варто було померти», — посміхнувся Доріан та, опираючись на мене, підвівся.

Ми споглядали крах богів: хтось втратив кінцівки, хтось осліп, а хтось, і зовсім, помер — Всесвіт забирав свій дар назад. Лиш кілька Акеа, які ще не втратили свою людяність за роки безсмертя, залишились неушкоджені, і так само як ми, споглядали жахливу картину.

Іві з Бальтом поспішили до нас.

— Це ти зробила? — розгублено запитав лікар.

— Ні, —  не менш розгублено відповіла. Я не розуміла нічого, я не приносила себе в жертву.

— Не ти, —  почула відповідь на мої думки. Той, хто врятував мене (врятував весь світ) обійняв та поцілував у скроню. — І тільки самопожертва, безкорисливість, щирість та відданість стануть вашим рятівним колом у смертельній стихії.