Розділ 2

Мені зв’язали руки ззаду, вдягли на голову мішок та посадили в карету. Їхали довго, транспорт постійно підстрибував на вибоїнах. Ставало важко, душно і, чесно кажучи, страшно. Хоча, ще після першого візиту до лікаря, я вчилась сприймати смерть, як щось невіддільне, та зараз, мене лякало невідомість, незнання того, як саме стара з косою забере мене.

— Виходь, — різкий голос вивів мене з роздумів, а сильний поштовх вибив тверду підлогу з-під ніг. Я вилетіла з карети, наче кинутий мішок з картоплею.  Зв’язані руки не допоможуть, тому я приготувалась поцілувати землю. Але хтось впіймав мене та поставив на ноги.

— Тар, ця дівчина, можливо, твій порятунок, а ти хочеш її уколошкати не дочекавшись результату, — промовив чоловік. Його голос здався мені знайомим. —  Далі я сам.

Невідомий стягнув з моєї голови мішок, і я побачила перед собою свого рятівника. Молодий чоловік у синьому балахоні, тепер капюшон не прикривав обличчя, і я могла роздивитись бога зблизька. Він нічим не відрізнявся від простих людей, крім очей, що мали колір аметисту та, звісно ж, безсмертя.

— Мірандо, моє ім’я Доріан. Я проведу тебе до Оселі, — промовив безсмертний та, підхопивши мене під руку (звільнити від мотузок він і не збирався), повів у відомому йому напрямку. Допоки ми йшли, побачила у далечині величезну, але вже майже зруйновану, споруду з якимись великими тарілками та дротами.

— Це збудовано ще до Дару, — пояснив мій конвоїр, прослідкувавши за моїм поглядом, а потім різко зупинився та запитав: — Ти знаєш щось про Дар?

— Це дарунок Всесвіту, що призначався для процвітання людства, його порятунку від неминучої погибелі. Але… — раптово запнулась, не знаючи чи варто говорити далі.

— Продовжуй, — спокійно промовив він.

— Але натомість поділив людей на дві касти: богів та рабів, Акеа та белау.

Доріан нічого не відповів, просто повів далі.

— Це вона? — зустрів нас на порозі русявий чоловік, на вигляд років сорок, але аметистові очі підказували, що зовнішність не відповідає віку. — Гектор наказав оглянути її.

«Оглянути?!» — це слово відбилось у мені сильними ударами серця. Ходять легенди, що Акеа не терплять…

— Вона хвора! — закричав чоловік, підтверджуючи мої побоювання, після того, як уважно зміряв мене аметистовими очима,

— Що? — невідомий грубий голос змусив тремтіти все навкруги. — Як ти посміла привести хвору белау в Оселю.

Повернувши голову у бік звуку, побачила статного чоловіка, що однією рукою тримав за зап’ястя Ліану, іншою замахнувся, щоб ударити дружину.

— Ця дівчина з власної волі вирішила прийти сюди, — заговорив Доріан, рятуючи жінку від побиття.

— Це не має значення! — відпустивши Ліану, Верховний почав наступати на Доріана, що все ще тримав мене під руку. Очі Гектора були тьмяними та сповненими люті, а кожне його слово наче обухом било у вухах. — Ти ризикнув майбутнім усіх Акеа!

— Гекторе, але пророцтво… — не відступав Доріан.

— Я пам’ятаю настанову Всесвіту, не гірше тебе, але роки показали, що вона помилкові. Сторіччя добігає свого кінця, а створити нового Акеа так і не вдалось! — гаркнув Гектор і глянув на русявого, що не переставав проникливо оглядати мене.

— Саркома серця. До наступних зборів вона не дожила б, — промовив у голос те, що я і так знала.

— Раднику, хоча дару бачити у тебе не має, — не заспокоювався Верховний, — але приближення смерті ти мав відчути. У нас залишився один кристал Дару, один шанс вижити, я не збираюсь використати його на ту, в якої смерть за спиною стоїть. Здорові та повні сил белау помирали, не видержуючи сили Дару, а ця — і поготів.

— Що?! — сльози покотились по щоках. Усі підозрювали, що тих, кого забрали Акеа помирають, але все ж, я надіялась зустріти батьків. Остання іскорка надії згасла, забравши із собою усю мою витримку. Страх втратив наді мною свою силу, і я, плюнувши в обличчя гидкого бога, закричала: — Вбивця! Ви не боги — ви згуба людства!

Сильний удар в обличчя спинив мою браваду.

—  Вбити! —  скомандував Верховний та вийшов з приміщення.