Розділ 12

Щоб мудро прожити, треба знати чимало

Ти важливі дві речі пам’ятай назавжди:

Ти будь краще голодний, ніж казна-що їси

І будь краще самотнім, ніж разом із казна-ким.

Омар Хайям

Іванка. 2013 рік

Від смерті мами минуло вже довгих шість років. І ні, мені не стало легше з цим жити, не вдалося змиритись і прийняти її відсутність. Я пам’ятала рідний голос, міміку, жести і щасливий погляд у мої очі. Коли починала трохи забувати, відчувала провину і біль, і знову чимдуж згадувала, щоб хоч у думках побути поруч. Торкнутись її шовковистої і теплої шкіри, вдихнути запах і заспокоїтись у надійних обіймах.

Сьогодні я закінчила перший курс медичного коледжу. Майже рік, як щодня доїжджаю до міста і... жодного разу не дозволила собі за останній час прийти на могилу. Тільки два рази на рік – у день її смерті (тобто сьогоднішній) і на день народження. Розуміла, що занадто мало, однак це вимушене рішення, бо після кожного візиту кілька днів важко відходила. Ставала схожою на тінь, якій не хочеться виходити з трауру і повертатись до життя. Тітка Оксана каже, що не можна так і треба відпустити, змиритись і потроху забувати свій біль. Напевно, вона не втрачала по-справжньому близьку людину, тому і не розуміє, що говорить. Можуть минати десятиліття, та матері ніхто й ніколи не замінить, і біль не зникне, бо живе у тій частинці серця, яка билась заради любові до неї.

Доки однокурсники раділи закінченню «тортур» у вигляді навчання, я не могла розділити їхню радість. Тихо зникла з метушні і, купивши білих троянд, поїхала на кладовище. Маленьке фото на залізному хресті виднілось іздалеку, точніше – лише його вдавалось помічати, бо надто цінне. Поки підходила, сльози почали душити і серце билось у скаженому ритмі. Однак я йшла, відчуваючи нестримний біль у грудях із кожним кроком дедалі сильніше.

Поки приводила до ладу могилу (прополола бур’яни, розпушила землю, посадила кущики троянд і полила їх водою), безупинно розповідала мамі про своє життя. Розказувала про досягнення, і щиро вірилось, що бачить мене і все чує. Що радіє, як колись, із очима, повними радісних сліз.

- А я сьогодні закінчила перший курс на відмінно. Останнім часом потоваришувала з куратором нашої групи – Василем Степановичем. Він похвалив мої вміння і назначив старостою, тож тепер на мені подвійна відповідальність. Одногрупники так чекають останнього курсу, кожен день ниють і важко зітхають. А я не хочу випускного, бо ти не прийдеш за мене порадіти і не привітаєш з червоним дипломом. У той день не попрощаюсь я з дитинством, як інші, бо воно пішло з тобою, вже так давно...

Руки почали труситись, а емоції переросли у неконтрольоване ридання. Я ж обіцяла собі не засмучувати маму, прийшла, щоб порадувати, а сама... Поспіхом витерла сльози і спробувала заспокоїтись.

- Вибач, люба, я не хотіла тобі робити боляче... Так от – Василь Степанович пообіцяв взяти мене до себе у відділення, де він завідувач. Я планувала у кардіологічне піти, однак він допоміг прикипіти до іншого – гінекологічного. Я вже там практику проходила протягом трьох тижнів. Тепер поглиблено вивчаю акушерство і гінекологію. А ще тітка Оксана розповіла мені про штучне запліднення і... я вкотре захопилась твоєю відвагою і мужністю. Ти недарма пішла на такий крок, і я обіцяю допомагати іншим жінкам ставати матерями. Ти пишатимешся мною, мамо! Я тебе люблю.

У кишені завібрував телефон, точніше заведений будильник. Я знала, що забуду про плин часу, тому подбала про це заздалегідь. Через пів години відправлявся автобус, тому мала йти, щоб не спізнитись, бо він на сьогодні був останній у моє село. Підвелась і подивилась на фото.

- Я прийду привітати тебе з днем народження! Спи спокійно, матусю.

Розвернулась і одразу здригнулась. Не знаю скільки часу, та за моєю спиною стояв хлопець у поліцейській формі. Крізь сльози намагалась зрозуміти, хто він і чому тут стоїть. Придивившись, у дорослому і впевненому в собі чоловікові я впізнала Сергія. Ми не бачились за ці роки, тільки того разу, коли тітка Оксана привела мене додому. Сергій приїжджав лише раз на рік, влітку, на кілька тижнів, а я в той час просилась до літнього табору. Краще вже терпіти насмішки багатеньких дітей, ніж цього... здоровили.

- Ну привіт, Іванко!

- Привіт, Сергію!

- Мама сказала за тобою зайти і додому підвезти.

Я нічого не відповіла, лише кивнула, погодившись. Цього разу не встигла я втекти, та й вже нема куди. До воріт ішла спереду, а за ними зупинилась, пропустила Сергія вперед, щоб за ним до потрібного авто дійти. Ми наблизились до пристойного автомобіля, у марках я не розбираюсь, та на вигляд красивий. Коли блимнула сигналізація і авто відімкнулось, взялась за ручку на задній дверці, потягнула її і автомобіль знову замкнувся. Я одразу поглянула на Сергія, який вказав мені пальцем на переднє сидіння, почувся характерний звук сигналізації. Тільки не це, не хочу я біля нього сидіти. Не послухатись не наважилась, тож опустилась на сидіння, втислась у дверцята, щоб сидіти подалі від нього. Часу минуло багато і я вже не крихітна дівчинка, та відчуття залишились такі ж. Це дивно, що досі не образив.

Не встигла я зрозуміти як, та через секунду Сергій нахилився до мене, точніше втиснув собою у сидіння. Він задоволено дивився на мене, не як брат чи ворог, а по-іншому. Поки я перестала дихати і щось розуміти, він пристебнув мене паском безпеки. Наче невинний жест уваги, та виконаний у стилі залицяння. Значно простіше було сказати словами, щоб пристебнулася чи дочекатись, поки сама це зроблю. Відсторонився, задоволений моєю реакцією, і рушив з місця.

Дорогою у авто стояла мертва тиша, навіть музики не було. Однак мені не було нудно, зовсім, навпаки думки у голові переплітались у шаленому ритмі. І як мені пережити його присутність? Якщо раніше страшилась образ і поганого ставлення, то зараз – явної зацікавленості. Так, за ці роки я виросла і стала красивою дівчиною, хоч і рудою. Однак дівчата заздрять моїм косам, а значить все не так погано, та й хлопці інколи звертають увагу. А от Сергій змінився дуже сильно, змужнів і подорослішав. Від запального хлопчака і сліду не лишилось, впевнений у собі і гарний чоловік, ще й форма краси додає.