Розділ 7

Той, хто впав духом, гине раніше терміну.

Омар Хайям

Іванка. 2017 рік

Їзда із зав’язаними очима дала про себе знати дуже сильною нудотою. Від кожного хитання автомобіля мої нутрощі вивертало навиворіт і голова шалено боліла, здавалось, що зараз розколеться. Думала, живою вже не доїду, а коли авто зупинилось, ледь не знепритомніла. Скільки минуло часу і куди мене привезли? Якби фізичний стан був хоч трохи кращий, я би тремтіла від страху, а зараз холодна підлога стала порятунком.

Ледь живу мене витягли за шкірку з автомобіля і поволочили у невідомому напрямку. Під ногами почулась м’яка трава, довкола тиша і шум листя на деревах від прохолодного вітру. Ковток свіжого повітря мав би принести полегшення, та цього, на жаль, не сталось. Якийсь чоловік раптом підняв мене і знову опустив на ноги, під якими вже відчувся холодний бетон. Другу туфлю я теж загубила десь у автомобілі, здається. Ми спустились униз сходами, на які я ледь встигала наступати, викрадач відчинив важкі двері, що пронизало вуха моторошним скрипом. У ніс вдарив холодний і сирий запах, очевидно, це був підвал. Мене штовхнули всередину, вкотре за сьогодні вдарилась колінами і руками. На диво, мені розв’язали руки і поспішили залишити, добряче грюкнувши дверима. Почувся дзвін ключів і прокручування у замку.

Встати не було сил, навпаки – я лягла на спину, швидше за все, на брудну підлогу. Вся і так перемазана кров’ю і пилом, тож навряд чи забруднюсь ще більше. Та й зовнішній вигляд – це останнє, за що зараз треба було хвилюватись. Пов’язку з очей можна було й не знімати, бо приміщення повністю темне, жодного промінчика світла немає. Я боялась поворухнутись, щоб не вдаритись у щось гостре чи щоб не впасти у яму. У темряві й тиші почали нити подряпини на ступнях, пекли коліна і долоні. Та найбільше боліла розбита губа, мене ніколи не били, та ще й по обличчю. Ти рятуєш їм життя, а вони віддячують побоями і підвалом. І невідомо, що буде далі. Хоч би чемодан закинули і я обробила би свої брудні рани, щоб не інфікувались. Тільки як би це зробила в абсолютній темряві – не знаю, хіба на дотик і запах знайшла перекис водню. Єдине, що вдалось зробити, так це вийняти кілька шматочків скла зі ступні і пов’язкою з очей перемотати ногу.

Я сиділа тут уже досить довго, може, кілька годин. Спочатку прислухалась до звуків, тільки, крім власного серцебиття, нічого не було чутно. Потім наважилась встати і навпомацки знайти двері, а коли вдалось, била у них з усієї сили, однак – марно. Жалісно просила води, заради ковтка якої готова була принижуватись. Тільки двері не відчинялися, і мене ніхто не хотів почути. Скільки ще думають тримати у жахливих умовах? Я більше так не можу, не витримую цю невідомість. А може, і дійсно не чують? Від розуміння цього сповзла по дверях на підлогу, мов нежива.

Тепер я боялась не цих звірів, я зрозуміла, що ніхто до мене не прийде. Цей підвал може бути серед лісу, і мене у ньому покинули вмирати. Позбулись свідка і проблеми одним махом. У темряві і невідомості безпорадність роз’їдала розум і здорове мислення. Страх від смерті у муках миттю розповзся по тілу. Я почала плакати, а потім задихатись. Намагалась вирівняти дихання, глибокий вдих і повільний видих. Проте цей метод не допомагав і паніка накривала дедалі більше. Сили поступово покидали і я знову опустилась на холодну підлогу, розуміючи, що скоро все закінчиться.

Раптом двері відчинились і я, крізь сльози і сутінки, помітила його. Не чекала, щоби випустив, сама рвонула до сходів, хапаючись руками за стіни, жадібно вдихаючи прохолодне вечірнє повітря. Опустилась на сходи, вчепившись у них зламаними нігтями. Чоловік стояв наді мною і мовчки спостерігав, негідник, я ж його рятувала всіма силами. Через кілька хвилин усе минулося (і задуха теж). Яка ж я слабка духом, мене і калічити не треба, страх сам зробить свою справу. Чоловік впевнено підхопив мене рукою за талію і поставив на ноги. Він перебував за спиною, а через мить обійшов, не глянувши на мене, і почав підійматись сходами, кульгаючи.

- Ходімо в дім, нам треба поговорити.

Він вказав мені рукою, щоб теж підіймалась. Ослухатись не наважилась, бо цей був ще більшим ніж той, що бив мене і кидав, мов кошеня. Ще тоді, не будучи при тямі, він здавався мені сильним, а зараз – взагалі непробивна скала. Той тип чоловіка, від якого треба триматись якнайдалі й обходити десятою дорогою. Як Сергій наважився з ним воювати, це ж просто неможливо. Якщо біля мого нареченого я почувалась слабкою, то біля цього – взагалі ніким. Сходи виходили до просторої альтанки, освітленої великою кількістю нічних ліхтарів. Обережно пройшла повз красивий камін і дерев’яний стіл, оглядаючи все з цікавістю. Доріжка, вистелена камінням, вела до величезного будинку, який теж весь сяяв від нічних світил. З обох боків від мене росли молоді дерева, схожі на садок, під якими стелився ідеальний газон. Чоловік йшов поволі, у нього був вигляд побитого звіра, однак це не робило його слабким, навпаки – розсердженим і небезпечним.

Ми вийшли на терасу будинку. Я такої розкоші у своєму житті ніколи не бачила, та й краще б не довелось, якщо таким способом. Куди ж вплутався мій Сергій, та й я сама? Багато разів уявляла того злочинця, і чомусь він повставав у вигляді пузатого чоловіка, який ухиляється від податків. А цей може вбити одним поглядом, і грошей у нього... цілу податкову купив би, разом із платниками. Страшно уявити, якими злочинами можна створити таку розкіш. Біль кудись відступив і я йшла з величезними від подиву очима. У панорамних вікнах відбивалось зображення чубатої, забрудненої червоними плямами особи, бо дівчиною назвати себе було складно.

Всередині все виявилось ще більш гарним, просторим, світлим і дзеркальним. Стало страшно ступати брудними ногами по білій плитці і килимах, на дотик ніжніших за шовк. Чоловік ішов спереду, а я плелася ззаду. Він із зусиллями піднявся по сходах, накульгуючи на поранену ногу і тримаючись за перила. З таким пораненням треба би лежати, а не розходжуватися. На ньому була футболка і короткі шорти, а нога перев’язана бинтом, і це була не моя перев’язка, напевно, його оглянув лікар, а може, і мою роботу переробив. Чоловік пройшов по коридору на другому поверсі і відчинив глухі двері. Він зайшов до світлої кімнати з великим ліжком і панорамними вікнами. Стало страшно, про що ми тут говоритимемо, хіба не до кабінету йшли? Чоловік повернувся і поглянув на мене невдоволеним поглядом, довелось покірно зайти всередину.